Демократія по-українськи

Справді, мало хто вже вірить у можливість докорінних соціальних змін через ці вибори. Проте позитивного меседжу, крім «давайте праціювати, закони приймати» - не було. Альтернативи існуючим політичним силам поки що немає. От і доводиться привертати увагу оголенними жіночими тілами, якщо більше не можна нічого путнього показати…
Олесь Кириленко

Демократія за означенням — це влада народу. І цим усе сказано. Візьмемо, наприклад, кримськотатарський народ. Він має демократію. Він має представницький орган Меджліс, який захищає інтереси кримськотатарського народу, а не дерибаном. Причому, зауважимо, без усякого правового статусу! Чому з Верховною Радою — не так? А відповідь проста: тому, що окрім кримськотатарського народу, на території України инших народів нема! А без народу не може бути й демократії!

Давайте розглянемо не країну з населенням у 45 із гаком мільйонів, а окремий будинок. Висотний, у якому живе менше тисячі осіб. Будинок належить цим особам, але вони не відчувають себе власниками. Їм байдуже, що відбувається поза межами їхньої особистої квартири! І головне — вони не можуть відчувати себе співвласниками. Не тому, що не мають спільної власности, а тому що нема спільноти. Кожен з цих людей сам за себе, і його хата зкраю!

Як управляється такий будинок? Оскільки всім байдуже, знаходиться ініціативна людина, яка вирішує, що тут є що дерибанити. Вона організовує своїх друзів і знайомих для підтримки і без проблем стає управдомом. А потім займається дерибаном і вибиванням грошей з людей, які там живуть. І їй це вдається! Тому що вона має владу, а кожній окремій людині нема що протиставити цій владі — навіть владі на рівні будинку!

На перший погляд здається, що це абсурд! Ну як же так? Люди є власниками будинку, в якому вони жувить. Невже важко зібратися і обрати управдома, який би займався покращенням життя всіх цих людей ефективно?! Дати йому хорошу зарплатню, щоб ця посада стала привабливою для тих же ініціативних людей, обрати підрядників на конкурсних засадах... І проконтролювати діяльність управдома дуже просто — не треба для цього їхати в столицю і робити офіційні запити, бо все на місці: бюджет, підрядні організації, і головне — конкретний результат роботи!..

Але це тільки на перший погляд. Так здорова людина може подумати про хворого на параліч. Руки-ноги цілі — чому ж не ходить? І справді, чому? Така хвороба... І лікується вона, наскільки мені відомо, вправами. Людина намагається рухатися, і потрошку в неї виходить! Але для цього треба багато над собою працювати... І починається робота з усвідомлення власної хвороби. Для того, щоб стати народом, почати треба навіть не з усвідомлення того, що українська держава — наша спільна власність. Треба почати з малого — з усвідомлення того, що ваш будинок — це ваша власність, що ваша вулиця — це ваша власність, що ваш район — це ваша власність.

Тільки так, поступово можна прийти до того, що політична партія не має створюватися політичними клоунами під себе і тільки для того, щоб прийти з простягненою рукою до олігараха і попросити в нього гроші на вибори. Бо тоді ця партія буде відробляти гроші того, хто її фінансує! Відробляти дерибаном, зраджуючи національні інтереси. Все дуже просто — необхідно, щоб партія була створена на гроші громад. Місцевих громад. Які складаються з районних і вуличних громад. Тільки тоді така партія буде висувати кандидатів від цих громад і обстоювати інтереси цих громад. І головне — це буде дешевше для членів цих громад! Тоді олігархи прийдуть на поклін до цієї партії і проситимуть пролобіювати для них закон. А партія ще буде думати чи задовольняти прохання цього, чи може краще иншого олігараха... Так це робиться в розвинених країнах, і саме це називається демократією.

Так просто, правда? Але разом з тим складно. Бо для того, щоб так було, необхідно стати народом... А поки що у нас буде демократія по-українськи. Тобто профанація демократії...

Далі...