Демократія по-українськи

Справ­ді, ма­ло хто вже ві­рить у мож­ли­вість до­ко­рін­них со­ці­аль­них змін че­рез ці ви­бо­ри. Про­те по­зи­тив­н­о­го ме­се­джу, крім «да­вай­те пра­ці­ю­ва­ти, за­ко­ни при­й­ма­ти» - не бу­ло. Аль­тер­на­ти­ви іс­ну­ю­чим по­лі­тич­ним си­лам по­ки що не­має. От і до­во­ди­ть­ся при­вер­та­ти ува­гу ого­лен­ни­ми жі­но­чи­ми ті­л­ами, як­що біль­ше не мож­на ні­ч­о­го пут­нь­о­го по­ка­за­ти…
Оле­сь Ки­ри­лен­ко

Де­мо­кра­тія за озна­чен­ням — це вла­да на­ро­ду. І цим усе ска­за­но. Ві­зь­ме­мо, на­при­клад, крим­сь­ко­та­тар­сь­кий на­род. Він має де­мо­кра­тію. Він має пред­став­ни­ць­кий ор­ган Ме­дж­ліс, який за­хи­щає ін­те­ре­си крим­сь­ко­та­тар­сь­к­о­го на­ро­ду, а не де­ри­ба­ном. При­чо­му, за­ува­жи­мо, без ус­я­к­о­го пра­во­в­о­го ста­ту­су! Чо­му з Вер­хов­ною Ра­дою — не так? А від­по­відь про­с­та: то­му, що ок­рім крим­сь­ко­та­тар­сь­к­о­го на­ро­ду, на те­ри­то­рії Ук­ра­ї­ни ин­ших на­ро­дів не­ма! А без на­ро­ду не мо­же бу­ти й де­мо­кра­тії!

Да­вай­те роз­гля­не­мо не кра­ї­ну з на­се­лен­ням у 45 із га­ком мі­ль­йо­нів, а ок­ре­мий бу­ди­нок. Ви­сот­ний, у яко­му жи­ве мен­ше ти­ся­чі осіб. Бу­ди­нок на­ле­жить цим осо­бам, але во­ни не від­чу­ва­ють се­бе влас­ни­ка­ми. Їм бай­ду­же, що від­бу­ва­є­ть­ся по­за ме­жа­ми їх­ньої осо­бис­тої квар­ти­ри! І го­лов­не — во­ни не мо­жуть від­чу­ва­ти се­бе спів­влас­ни­ка­ми. Не то­му, що не ма­ють спі­ль­ної влас­нос­ти, а то­му що не­ма спі­ль­но­ти. Ко­жен з цих лю­дей сам за се­бе, і йо­го ха­та зкраю!

Як управ­ля­є­ть­ся та­кий бу­ди­нок? Ос­кіль­ки всім бай­ду­же, зна­хо­ди­ть­ся іні­ці­а­тив­на лю­ди­на, яка ви­рі­шує, що тут є що де­ри­ба­ни­ти. Во­на ор­га­ні­зо­вує сво­їх дру­зів і зна­йомих для під­трим­ки і без про­б­лем стає управ­до­мом. А по­тім за­й­ма­є­ть­ся де­ри­ба­ном і ви­би­ван­ням гро­шей з лю­дей, які там жи­вуть. І їй це вда­є­ть­ся! То­му що во­на має вла­ду, а кож­ній ок­ре­мій лю­ди­ні не­ма що про­ти­с­та­ви­ти цій вла­ді — на­віть вла­ді на рів­ні бу­дин­ку!

На пер­ший погляд зда­є­ть­ся, що це аб­сурд! Ну як же так? Лю­ди є влас­ни­ка­ми бу­дин­ку, в яко­му во­ни жу­вить. Не­вже важ­ко зі­бра­ти­ся і об­ра­ти управ­до­ма, який би за­й­мав­ся по­кра­щ­ен­ням жит­тя всіх цих лю­дей ефек­тив­но?! Да­ти йому хо­ро­шу зар­п­лат­ню, щоб ця по­са­да ста­ла при­ваб­ли­вою для тих же іні­ці­а­тив­них лю­дей, об­ра­ти пі­д­ряд­ни­ків на кон­кур­с­них за­са­дах... І про­кон­т­ро­лю­ва­ти ді­я­ль­ність управ­до­ма ду­же про­с­то — не тре­ба для цьо­го їха­ти в сто­ли­цю і ро­би­ти офі­ці­й­ні за­пи­ти, бо все на міс­ці: бю­джет, пі­д­ряд­ні ор­га­ні­за­ції, і го­лов­не — кон­к­рет­ний ре­зуль­тат ро­бо­ти!..

Але це тіль­ки на пер­ший погляд. Так здо­ро­ва лю­ди­на мо­же по­ду­ма­ти про хво­р­о­го на па­ра­ліч. Ру­ки-ноги ці­лі — чо­му ж не хо­дить? І справ­ді, чо­му? Та­ка хво­ро­ба... І лі­ку­є­ть­ся во­на, на­скіль­ки ме­ні відо­мо, впра­ва­ми. Лю­ди­на на­ма­га­є­ть­ся ру­ха­ти­ся, і по­трош­ку в неї ви­хо­дить! Але для цьо­го тре­ба ба­га­то над со­бою пра­цю­ва­ти... І по­чи­на­є­ть­ся ро­бо­та з ус­відом­лен­ня влас­ної хво­ро­би. Для то­го, щоб ста­ти на­ро­дом, по­ча­ти тре­ба на­віть не з ус­відом­лен­ня то­го, що ук­ра­їн­сь­ка де­ржа­ва — на­ша спі­ль­на влас­ність. Тре­ба по­ча­ти з ма­л­о­го — з ус­відом­лен­ня то­го, що ваш бу­ди­нок — це ва­ша влас­ність, що ва­ша ву­ли­ця — це ва­ша влас­ність, що ваш ра­йон — це ва­ша влас­ність.

Тіль­ки так, по­ступо­во мож­на при­йти до то­го, що по­лі­тич­на пар­тія не має ство­рю­ва­ти­ся по­лі­тич­ни­ми кло­у­на­ми під се­бе і тіль­ки для то­го, щоб при­йти з про­стяг­не­ною ру­кою до олі­га­ра­ха і по­про­си­ти в нь­о­го гро­ші на ви­бо­ри. Бо то­ді ця пар­тія бу­де ві­д­роб­ля­ти гро­ші то­го, хто її фі­нан­сує! Ві­д­роб­ля­ти де­ри­ба­ном, зра­джу­ю­чи на­ці­о­наль­ні ін­те­ре­си. Все ду­же про­с­то — не­об­хід­но, щоб пар­тія бу­ла ство­ре­на на гро­ші гро­мад. Міс­це­вих гро­мад. Які скла­да­ю­ть­ся з ра­йон­них і ву­лич­них гро­мад. Тіль­ки то­ді та­ка пар­тія бу­де ви­су­ва­ти кан­ди­да­тів від цих гро­мад і об­сто­ю­ва­ти ін­те­ре­си цих гро­мад. І го­лов­не — це бу­де де­шев­ше для чле­нів цих гро­мад! То­ді олі­гар­хи при­й­дуть на по­к­лін до ці­єї пар­тії і про­си­ти­муть про­ло­бі­ю­ва­ти для них за­кон. А пар­тія ще бу­де ду­ма­ти чи за­до­во­ль­ня­ти про­хан­ня цьо­го, чи мо­же кра­ще ин­ш­о­го олі­га­ра­ха... Так це ро­би­ть­ся в роз­ви­не­них кра­ї­нах, і са­ме це на­зи­ва­є­ть­ся де­мо­кра­ті­єю.

Так про­с­то, прав­да? Але ра­зом з тим склад­но. Бо для то­го, щоб так бу­ло, не­об­хід­но ста­ти на­ро­дом... А по­ки що у нас бу­де де­мо­кра­тія по-ук­ра­їн­сь­ки. Тоб­то про­фа­на­ція де­мо­кра­тії...

Далі...