четвер, 20 лютого 2020 р.

Паразити


Подивився минулорічних «Паразитів». Фільм має дуже цікаві паралелі з «Машиною часу» Герберта Велза, які, я думаю, зовсім не випадкові. В обох творах маємо наївних аристократів-елоїв, що мешкають згори, під сонцем, що повсякчас підкреслюється в різних, на перший погляд, незначних епізодах фільму. З иншого боку, внизу, у нетрях мешкають розумніші та хитріші морлоки-пролетарі, обслуга. Проте в майбутньому, куди потрапляє Мандрівник у Часі, це вже два окремих похідних від людини види, що виникли, за припущенням, через соціяльне розшарування. У фільмі показано, як може відбувається така еволюційна трансформація у наш час.

Тут є дуже цікаві доповнення і, певною мірою, полеміка з інтерпретацією цього процесу, що її дав Мандрівник у Часі. Якщо той спілкується з елоями та робить спробу зрозуміти загальну картину світоустрою, передусім соціяльного, який, відповідно до марксистського вчення, і визначає еволюцію людини, то в фільмі головним героєм є саме пролетар, який не намагається розуміти, як і чому все влаштовано саме так, а просто бореться за екологічну нішу. Корейське культурне тло, що, очевидно, дуже відрізняється від англійського, тільки підкреслює наскільки несуттєвими є культурні відмінності, коли їх порівняти з біологічними законами.

Окреслення нової екологічної ніші для «паразита» — це, на мою думку, найбільш цікава ідея фільму — куди там Френку Герберту! Ніша, доволі неочевидним способом створена двома досягненнями останніх десятиріч: наочною революцією, що відбулася з засобами комунікації, та непомітною революцією агропромисловости, що призвела до надлишку харчів. Мабуть, Велзу було би важко уявити, що люди можуть не помічати, як зникає їжа з їхнього холодильника, але якби йому сказали, що пролетарі майбутнього зможуть успішно працювати репетиторами в аристократів (або їхніх дітей), думаю, він би просто не повірив!

Також цікавим, на мою думку, є співвідношення усвідомлених дій і подальших наслідків, які призводять до біологічного розділення на морлоків та елоїв. Мандрівник у Часі вважає, що саме соціяльні чинники поступово витискають пролетарів з поверхні землі. Відтак вони пристосовуються до життя під землею; якось непомітно їм стає некомфортно на поверхні, а вже потім вони знаходять для себе новий харчовий ресурс — елоїв, що лишилися нагорі. Перехід до харчування елоями — це усвідомлений акт, одна з останніх раціональних дій, що викликана браком їжі під землею. У фільмі ми бачимо все навпаки: між соціяльним становищем, що тримає їх внизу, і новою екологічною нішею, яка дозволяє їм мати їжу й бачити сонце, принаймні иноді, пролетарі досить свідомо обирають останнє. А от вбивство елоя відбувається абсолютно ірраціонально і, на перший погляд, взагалі безглуздо: через образу, зокрема, за те, що аристократ гидує чужорідним запахом.

Запах, до речі, — це теж дуже тонке і досить сучасне спостереження про видоутворення складних організмів, що починається саме з мікробіоти, від якої залежить запах. Отже, ми бачимо цілком досліджену послідовність, про яку неможливо було написати сто років тому: свідомий перехід від соціяльного низу до нової паразитарної екологічної ніші, яка відтак і визначатиме напрямок еволюції нового виду. Боротьба, цілком біологічна, за цю нішу теж показана в усій красі, дотепно і без зайвого моралізаторства. По-моєму, Оскарів дали цілком заслужено.

четвер, 30 січня 2020 р.

Бути початківцем



Коли я був молодим, я думав, що старі люди знають усе. Тепер, коли я сам старий, я знаю, що це не є правдою.

Я постійно почуваюся початківцем. Здається, я завжди розмовляю про стартапи, що працюють у новій сфері, про яку я не знаю нічого, або читаю книгу про щось, що я недостатньо розумію, або ж відвідую якусь нову країну, в якій не знаю, як усе влаштовано.

Почуватися початківцем неприємно. І слово „початківець“, безумовно, не є компліментом. Проте сьогодні я зрозумів дещо обнадійливе для початківців: що більше ви початківець локально, то менше ви ним є ґлобально.

Наприклад, якщо ви лишаєтесь у своїй країні, ви почуватиметеся початківцем значно менше, ніж якщо ви переїдете до Далекокраю, де все влаштовано инакше. Зате ви зʼясуєте більше, якщо їздитимете. Отож, почування себе початківцем обернено корелює з фактичною малоінформованістю.

Але якщо почуватися початківцем — це добре для нас, то чому нам це не подобається? Якій еволюційній меті могла служити така неприязнь?

Я думаю, відповідь полягає в тому, що існують дві причини почуватися початківцем: глупота та відкриття для себе чогось нового. Наша неприязнь до відчуття себе початківцем — це стимуляція для мозку, мовляв, ну ж бо, мерщій, розбирайся з цим. Це було правильним підходом протягом чи не всієї історії людини. Життя мисливців-збирачів було складним, але воно не мінялося так сильно, як тепер. Їм не доводилося раптово зʼясовувати, що робити з криптовалютою. Тож було доцільніше мати компетентність у наявних проблемах й упередження проти пошуку нових. Люди мали підставу не любити почуватися початківцем, так само, як за постійної нестачі їжі, було доцільно не любити відчуття голоду.

Тепер, коли завелика кількість їжі є більшою проблемою, ніж її нестача, наша нелюбов до відчуття голоду лише збиває нас на манівці. І я вважаю, що наша нелюбов почуватися початківцем, так само.

Хоч воно і неприємно, і хоч люди иноді насміхатимуться з вас, що частіше ви почуватиметеся початківцями, то краще.

субота, 25 січня 2020 р.

Про «Відьмака»


Va'esse deireádh aep eigean, va'esse eigh faidh'ar.
Andrzej Sapkowski

Від початку часів люди використовували слова для позначення конкретних обʼєктів, істот і явищ. І доки в памʼяті лишалося, що є реальним, а що лише відсилає до реальности, власне, слова не мали самостійного значення. Можна сказати пес, а можна — собака, але важливим лишається те, про що говориш. Ба більше, иноді евфемізми, як, наприклад, слово ведмідь, витісняли початкові назви. Очевидно, це стосується і явищ, які також персоніфікувалися, називалися богами: один і той самий бог мав багато імен — не лише різними мовами — але означали всі ці імена одне, і це одне було реальністю.

Тяжко сказати, з чим повʼязана тенденція замінювати зміст словом, а потім розмивати його значення, розповсюджуючи на нові змісти так, що стає складно зрозуміти, про що взагалі мова. Відтак, замість передавання думок і змістів за допомогою слів, починається маніпуляція словами, часто взагалі без усякого змісту. Чи то проблема в тому, що речі з розвитком культури стають складнішими, а понятійний апарат просто не встигає за прогресом; чи може проблема в загальній тенденції якнайменше думати, відколи вміння застосовувати мозок перестало бути важливим фактором добору для людини; хоч як, але часи змінювалися: золота доба, потім срібна... аж поки не настала повна Калі-юґа. Час постправди, гібридних стратегій і повного розриву причини й наслідків у масовій свідомості.

Зміст остаточно відходить на другий план, а назва стає головним наповненням — слова з етикетки перетворюються на товар, на бренд. І люди купують бренд! Наповнення бренду змістом ще відбувається, але здебільше за інерцією. Тому, мені здається, що спроби приклеїти різні речі скотчем — це хибний шлях для самовираження. Думаю, час позбутися і речей, і скотча — сучасний обʼєкт має бути цілком умоглядним і повністю позбутися всякого змісту!

І найкращою ілюстрацією цієї тенденції, по-моєму, є найпопулярніший насьогодні серіял у Netflix «Відьмак». Адаптація твору полягала в тому, що з нього випатрали весь сюжет, історії та характери персонажів, навіть абсолютно другорядних — від доплерів до Брокілонських дріад, — замість інтриги змонтували хронологічний безлад, замість драми неоковирно переробили сцени, що їх показували на початку. Щоб народу сподобалося, взяли симпатичних акторів на головні ролі... Ну, і графоній©, звісно, куди ж без нього? Що ще потрібно для успіху? Правильно, скандал! Тому розкрутили хвилю обурення чорнявими ельфами та неграми з Цинтри — адже всім відомо, що справжні ельфи є правдивими аріями, а Цинтра — взагалі über alles. Отже, якщо вам не сподобався серіял, ви вже маєте готовий спосіб вербалізувати своє невдоволення! Не треба думати — просто повторюйте: Тріс Меріґольд була рудою красунею, а не потворною циганкою. А все решта норм, чи не так?
...Урвав, побачивши малу худесеньку попелястоволосу істотку, що повільно йшла за хлопцями. Дівчинка глянула на нього, він побачив великі очі, зелені, як весняна трава, сяючі, мов дві зіроньки. Побачив, як дівчинка раптом підхопилася, як побігла, як... Почув, як тонко, пронизливо закричала:
— Хто така Єнніфер?!!
Юрга побачив очі відьмина. І дуже здивувався. Почув тихий плач Злотолітки, відчув тремтіння її пліч. Дивився на відьмина і чекав, весь напружившись, його відповіді. Знав, що не зрозуміє тієї відповіді, але чекав на неї...
Відповіді, мабуть, не буде...

вівторок, 26 листопада 2019 р.

Новаторство і єресь



Якщо ви відкриваєте щось нове, є великий шанс, що вас звинуватять у якійсь формі єресі.

Щоб відкрити нові речі, ви маєте розробляти ідеї, які є хорошими, однак неочевидними; якщо ідея очевидно хороша, инші люди, найбільш імовірно, вже працюють у цьому напрямку. Зазвичай, хороша ідея не є очевидною тоді, коли вона прихована в тіні якогось помилкового припущення, що його розділяє дуже багато людей. І все, що ви виявите, працюючи над такою ідеєю, буде суперечити помилковому припущенню, що її приховувало. Тому ви отримаєте запеклий спротив від людей, прихильних до помилкового припущення. Галілео і Дарвін — найбільш відомі приклади цього явища, проте, можливо, воно завжди є складником опору новим ідеям.

Отже, для організації чи суспільства особливо небезпечною є культура нападок на єресі. Коли ви придушуєте єресі, ви не лише заважаєте людям суперечити помилковому припущенню, що його ви намагаєтеся захистити. Ви також пригнічуєте будь-яку ідею, яка виходить з того, що припущення помилкове.

Кожне виплекане помилкове припущення має навколо себе мертву зону недосліджених ідей. І чим безглуздішим є припущення, тим більше мертвої зони воно створює.

Втім, це явище має й позитивний бік. Якщо ви шукаєте нові ідеї, один із способів їх знайти — це шукати єресі. Якщо поглянути під таким кутом, гнітюче великі мертві зони навколо помилкових припущень стають для нас надзвичайно великим полем для пошуку нових ідей.

понеділок, 23 вересня 2019 р.

Право в УРСР


З приводу нещодавнього рішення суду про відмову встановлювати законність маю один коментар. Ні, це не про хитросраких клоунів™, які перейменували адміністрацію на офіс тільки для того, щоб садити своїх людей на теплі місця в обхід закону про люстрацію. Я також не коментуватиму суди, що були так успішно реформованй патріотом Петром™. Я звернув увагу на сам підхід до права, з якого виходить і законодавство УРСР, успішно перейменованої на Україну, і весь її так званий правочин, який не має нічого спільного не те що з правом, а взагалі зі здоровим глуздом!

Насправді формулювання просто суперове: громадянка України Тетяна Козаченко, яка платить податки на утримання і Нового Гаранта, і його радника, і так званий Касаційний адмінсуд, і так званий Верховний суд у повному складі «не є учасником правовідносин з призначення Андрія Богдана главою Адміністрації президента». А отже не її кріпацьке діло, кого вельможні пани куди вирішили призначити! Її справа податки платити вчасно і сидіти тихенько...

Втім, я помиляюся: це навіть не кріпацтво. Бо за феодальної системи, як мені здається, не було такої ідеї, що кріпаки не мають правовідносин з тими, хто з них данину збирає. Не додумалися — кажуть, аж Бога придумали, аби обґрунтувати сакральне право цю саму данину збирати! А це просто чергова геніяльна совєцька „правова“ новинка. Такий закон, чорт забирай, і „суд“ за ним „судить“! Бо закон, як казали латиняни, dura lex!

Не забудьте заплатити податки, панове! ® Чи то пак данину... Миздобули! ©

неділя, 18 серпня 2019 р.

На захист мемів


Юрій Андрухович позавчора видав черговий текст про те, як Україна гине через те, що український народ зробив неправильний вибір на користь нового преЗе!денета. Стороння людина, яка не знає нічого про хохляцький спосіб життя, прочитавши цей лемент, може подумати, що до вибору «31 березня, 21 квітня і 21 липня» Україна була сильна, незалежна і керувалася патріотами. А якщо така людина ще щось чула про так звану революцію гідности, головним фактичним здобутком якої було утвердження неписаного правила, що кримінальна відповідальність не розповсюджується на керівний бандитський клас, то може подумати, що лиха доля спіткала неньку — а винуваті в усьому меми.

Я, звісно, розумію, що перша частина про меми — це така наживка, щоб привабити читача. Але бісить мене те, що до викривлення понять в українському інформаційному просторі вже приєднався, свідомо чи несвідомо, ще й пан Андрухович. Цілком можливо, що несвідомо, бо споживання інформації з джерел, де кожне друге поняття викривлене аж до своєї протилежности, до добра не доводить. І це ніяке не перебільшення: українці вже давно звикли називати бандюків у формі правоохоронцями. А ось свіжий приклад: виявляється, тепер „донецькі сепаратисти“ виступають за обʼєднання ОРДЛО з Україною! Тобто спочатку московських окупантів і колабораціоністів стали називати сепаратистами, а тепер, коли, за новим планом Путіна©, ці маріонетки мають бути вживлені в політичне тіло України, вже пізно переназивати їх „уніяністами“ (слово „уніяти“ вже зайняте) — і коло замкнулося! Припускаю, що нові сепаратистські рухи українців, яким не сподобається новий совок зі столицею в Києві, але під повним московським контролем, будуть мати нові смішні назви. Принагідно пропоную називати цих сепаратистів засоюзниками®. І це навіть логічно: вони ж бо, напевне, будуть виступати за Європейський Союз як противагу Москві. Думаю, що вся ця термінологія і її утворення в майбутньому буде предметом дослідження окремої дисципліни — історичної психіатрії.

Але повернімося до мемів.

Почну з того, що «червонії лінії», «дорожні карти», всякі «вектори» і навіть розмови про те, що «обʼєднує або розʼєднує Україну» — це ніякі не меми, а звичайні кліше, як правильно згадав пан Андрухович. І популярність цих кліше, які спочатку запускають і розкручують, а потім тупо повторюють, ґрунтується на тому, що інтелектуальній більшості людей дуже важко формулювати свою думку, особливо якщо її нема, але відносно легко згадати пару колись почутих звучних фраз. Уміння згадати такі фрази, власне, вирізняють українського інтелектуала з поміж звичайного люду, в якого від пивасика та горілки мозок стає більш вузькоспеціалізованим і памʼятає лише прості слова, імена та маршрут з роботи до дому. Окрім цього, примітивні фрази і словосполучення працюють як маркери, які, зпосеред українських інтелектуалів, дозволяють легко відрізнити порохобота від зебіла, а патріота від ватника.

Меми — це зовсім инша штука. В людській культурі існують з давніх часів певні наративи, які відповідають певним типам стосунків і ситуацій, що повторюються не лише в житті, але й в мистецтві. Так от мемом стали називатися візуальні способи, які, завдяки своїй упізнаваності, дозволяють швидко і точно передати цей контекст. Наприклад, коли людина згадує про старі добрі часи і додає до цього “Pepperidge Farm Remembers” — це є використання мема, який дозволяє насправді передати велику кількість інформації, що її доволі складно виразити за допомогою инших засобів. Це включає ностальгію за тим часом, усвідомлення того, що роки минають тощо. Можливо, використання мемів — це новий творчий жанр, як поезія чи карикатура. А може це такий творчий прийом, що його можна використовувати в багатьох жанрах. Можна згадати, що аналоги того, що зараз називають мемами, вже давно використовували живописці та скульптори, коли надавали своїм персонажам і ситуаціям певні атрибути, які дозволяли їх ідентифікувати. Думаю, можна знайти меми і в літературі, про що пан Андрухович має знати краще за мене. Взагалі то, по-хорошому, це він має розповідати про нові культурні явища, а я — про чорні діри та гравітаційні хвилі, але маємо те, що маємо... Бачите, як я іронічно застосував кліше — але це знову не мем. А ось це мем:

субота, 8 червня 2019 р.

Кіно


Учора ввечері переглянув ще один фільм за Стівеном Кінґом. Чомусь вони мені не входять. Не можу згадати такого, який би мені сподобався. Таке враження, що в якийсь момент персонажі починають поводитися незрозуміло, наче пропущено сцену, що пояснює їхню мотивацію. Або що така сцена буде попереду. І ти чекаєш на неї, забуваючи слідкувати за подіями, які стають від того ще більш незрозумілими...

Зате вночі мені наснилося, що я бачу дуже якісну науково-фантастичну драму. Це був фільм про недалеке майбутнє, в якому вирішено проблему старіння. Коли людина починає відчувати старість, їй роблять операцію — щось на потилиці, можливо, щось там відрізають, або блокують ендокринні канали. Відтак, процес старіння повністю зупиняється — людина навіть трохи молодшає. Проте є побічний ефект — тотальна інфантилізація поведінки. Тобто людина зберігає памʼять, навички й уміння, але цілком втрачає контроль над своїми бажаннями та емоціями. Така зміна особистости, очевидно, дуже впливає на життя людини. Держава, звісно ж, з радістю вживає заходи для інклюзії таких людей у суспільство: влаштовує їм житло, допомагає повернутися до роботи після певного періоду адаптації. Декому, щоб нормально працювати, доводиться на початку робочого дня колоти собі транквілізатори, від яких вони стають трохи схожими на зомбі. Але то тільки на перший погляд — насправді такі люди ставляться до роботи як до забавки. Такий собі зразковий офісний планктон, що було б комічно, якби їх не залучали до серйозної роботи. Зокрема як лікарів і санітарів, від чого було трохи моторошно.

Взагалі весь сюжет якось був привʼязаний до лікарні: немолодий хірург, який відчуває, що не може вже робити операції, проходить омолодження. Процедура наче пройшла добре, він потім екстравагантно спілкується з такими самими великими дітьми, але тут мене розбудили. Комусь цього суботнього ранку забандюрилося запускати феєрверки — мабуть якась футбольна перемога. А може просто пристрелили когось на вулиці — таке в Бразилії також трапляється. Отож я не додивився цікаве кіно, ще й не виспався!