неділя, 18 серпня 2019 р.

На захист мемів


Юрій Андрухович позавчора видав черговий текст про те, як Україна гине через те, що український народ зробив неправильний вибір на користь нового преЗе!денета. Стороння людина, яка не знає нічого про хохляцький спосіб життя, прочитавши цей лемент, може подумати, що до вибору «31 березня, 21 квітня і 21 липня» Україна була сильна, незалежна і керувалася патріотами. А якщо така людина ще щось чула про так звану революцію гідности, головним фактичним здобутком якої було утвердження неписаного правила, що кримінальна відповідальність не розповсюджується на керівний бандитський клас, то може подумати, що лиха доля спіткала неньку — а винуваті в усьому меми.

Я, звісно, розумію, що перша частина про меми — це така наживка, щоб привабити читача. Але бісить мене те, що до викривлення понять в українському інформаційному просторі вже приєднався, свідомо чи несвідомо, ще й пан Андрухович. Цілком можливо, що несвідомо, бо споживання інформації з джерел, де кожне друге поняття викривлене аж до своєї протилежности, до добра не доводить. І це ніяке не перебільшення: українці вже давно звикли називати бандюків у формі правоохоронцями. А ось свіжий приклад: виявляється, тепер „донецькі сепаратисти“ виступають за обʼєднання ОРДЛО з Україною! Тобто спочатку московських окупантів і колабораціоністів стали називати сепаратистами, а тепер, коли, за новим планом Путіна©, ці маріонетки мають бути вживлені в політичне тіло України, вже пізно переназивати їх „уніяністами“ (слово „уніяти“ вже зайняте) — і коло замкнулося! Припускаю, що нові сепаратистські рухи українців, яким не сподобається новий совок зі столицею в Києві, але під повним московським контролем, будуть мати нові смішні назви. Принагідно пропоную називати цих сепаратистів засоюзниками®. І це навіть логічно: вони ж бо, напевне, будуть виступати за Європейський Союз як противагу Москві. Думаю, що вся ця термінологія і її утворення в майбутньому буде предметом дослідження окремої дисципліни — історичної психіатрії.

Але повернімося до мемів.

Почну з того, що «червонії лінії», «дорожні карти», всякі «вектори» і навіть розмови про те, що «обʼєднує або розʼєднує Україну» — це ніякі не меми, а звичайні кліше, як правильно згадав пан Андрухович. І популярність цих кліше, які спочатку запускають і розкручують, а потім тупо повторюють, ґрунтується на тому, що інтелектуальній більшості людей дуже важко формулювати свою думку, особливо якщо її нема, але відносно легко згадати пару колись почутих звучних фраз. Уміння згадати такі фрази, власне, вирізняють українського інтелектуала з поміж звичайного люду, в якого від пивасика та горілки мозок стає більш вузькоспеціалізованим і памʼятає лише прості слова, імена та маршрут з роботи до дому. Окрім цього, примітивні фрази і словосполучення працюють як маркери, які, зпосеред українських інтелектуалів, дозволяють легко відрізнити порохобота від зебіла, а патріота від ватника.

Меми — це зовсім инша штука. В людській культурі існують з давніх часів певні наративи, які відповідають певним типам стосунків і ситуацій, що повторюються не лише в житті, але й в мистецтві. Так от мемом стали називатися візуальні способи, які, завдяки своїй упізнаваності, дозволяють швидко і точно передати цей контекст. Наприклад, коли людина згадує про старі добрі часи і додає до цього “Pepperidge Farm Remembers” — це є використання мема, який дозволяє насправді передати велику кількість інформації, що її доволі складно виразити за допомогою инших засобів. Це включає ностальгію за тим часом, усвідомлення того, що роки минають тощо. Можливо, використання мемів — це новий творчий жанр, як поезія чи карикатура. А може це такий творчий прийом, що його можна використовувати в багатьох жанрах. Можна згадати, що аналоги того, що зараз називають мемами, вже давно використовували живописці та скульптори, коли надавали своїм персонажам і ситуаціям певні атрибути, які дозволяли їх ідентифікувати. Думаю, можна знайти меми і в літературі, про що пан Андрухович має знати краще за мене. Взагалі то, по-хорошому, це він має розповідати про нові культурні явища, а я — про чорні діри та гравітаційні хвилі, але маємо те, що маємо... Бачите, як я іронічно застосував кліше — але це знову не мем. А ось це мем:

вівторок, 13 серпня 2019 р.

субота, 8 червня 2019 р.

Кіно


Учора ввечері переглянув ще один фільм за Стівеном Кінґом. Чомусь вони мені не входять. Не можу згадати такого, який би мені сподобався. Таке враження, що в якийсь момент персонажі починають поводитися незрозуміло, наче пропущено сцену, що пояснює їхню мотивацію. Або що така сцена буде попереду. І ти чекаєш на неї, забуваючи слідкувати за подіями, які стають від того ще більш незрозумілими...

Зате вночі мені наснилося, що я бачу дуже якісну науково-фантастичну драму. Це був фільм про недалеке майбутнє, в якому вирішено проблему старіння. Коли людина починає відчувати старість, їй роблять операцію — щось на потилиці, можливо, щось там відрізають, або блокують ендокринні канали. Відтак, процес старіння повністю зупиняється — людина навіть трохи молодшає. Проте є побічний ефект — тотальна інфантилізація поведінки. Тобто людина зберігає памʼять, навички й уміння, але цілком втрачає контроль над своїми бажаннями та емоціями. Така зміна особистости, очевидно, дуже впливає на життя людини. Держава, звісно ж, з радістю вживає заходи для інклюзії таких людей у суспільство: влаштовує їм житло, допомагає повернутися до роботи після певного періоду адаптації. Декому, щоб нормально працювати, доводиться на початку робочого дня колоти собі транквілізатори, від яких вони стають трохи схожими на зомбі. Але то тільки на перший погляд — насправді такі люди ставляться до роботи як до забавки. Такий собі зразковий офісний планктон, що було б комічно, якби їх не залучали до серйозної роботи. Зокрема як лікарів і санітарів, від чого було трохи моторошно.

Взагалі весь сюжет якось був привʼязаний до лікарні: немолодий хірург, який відчуває, що не може вже робити операції, проходить омолодження. Процедура наче пройшла добре, він потім екстравагантно спілкується з такими самими великими дітьми, але тут мене розбудили. Комусь цього суботнього ранку забандюрилося запускати феєрверки — мабуть якась футбольна перемога. А може просто пристрелили когось на вулиці — таке в Бразилії також трапляється. Отож я не додивився цікаве кіно, ще й не виспався!

середа, 5 червня 2019 р.

Чому мені не по дорозі з українцями


Час від часу мене питають про моє ставлення до українців і про моє бачення звʼязку з Україною в майбутньому. Я звичайно відповідаю, що я категорично не погоджуюсь з майбутнім, що його обирає для себе український народ, і докладатиму зусиль, щоб моя доля була геть иншою. Тому з Україною, попри нещастя мати український паспорт, мене насправді ніщо не повʼязує і, думаю, не повʼязуватиме в майбутньому, окрім жахливих спогадів. На жаль, мені здається, що така відповідь часто сприймається як ексцентричний жарт, хоча насправді є щирою правдою.

Сьогодні, нарешті, я знайшов соціологічне дослідження з дуже наочною картинкою, на якій навіть можна розгледіти частку моїх однодумців серед українського народу.

Бачите одиноку найбільш праву точку внизу? Це я. Точніше: я і мої однодумці. Одна особа на тисячу опитаних — статистична похибка. Трохи лівіше і нижче у правому нижньому квадраті є ще кілька точок, що відповідають так званим релігійним традиціоналістам, які, в цілому, проти державного втручання, особливо щодо їхнього богом даного права бити дітей і/або осіб з неправильною статевою орієнтацією. Деякі з них, щоправда, мають сміливість бити також і московську нечисть, за що я їх дуже поважаю. Втім, думаю, якщо їх навіть усіх зібрати, то, і відсоток не набереться. Це потенційний абсолютний електоральний максимум партії на кшталт «Нового Вогню». Щоправда, китайський шлях (верхній правий квадрант), здається, обирає ще менше народу. Трохи більше, очевидно за рахунок молоді, любителів травички, вільного кохання — за умови лікування венеричних хвороб за державний кошт — і, звичайно ж, матеріяльної допомоги — ці люди представлені в лівому нижньому квадранті. Але найбільше, звісно, кондових невиліковних совків усіх кольорів і форм — лівий верхній кут.

На відміну від дослідників, яких, цитую: «результати опитування шокували», я не здивувався, бо приблизно так і уявляв загальну картину. Зате тепер буде що сказати і показати на підтвердження своєї думки!

четвер, 25 квітня 2019 р.

Президентознавство


Democracy is a device that ensures we shall be governed no better than we deserve.
Bernard Shaw

Отже, за результатами виборів, Україна міняє президента. Тому я вирішив скласти свій персональний рейтинг.
  1. Віктор Ющенко. Найкращий президент за всю історію країни. Не дуже розумний, зате безвільний, особливо після отруєння. Переважно займався своїми бджолами та глечиками, і не дуже заважав людям, що, власне, і має робити президент. Ну, було трохи ширкування, і були в нього любі друзі та ще й куми — а хто без гріха? Якщо порівняти з рештою цього списка, — то пречудовий голова держави, а якщо з пересічним українцем — так узагалі свята людина! Якщо його президентство обійшлося без ЦРУ, то, напевно, треба подякувати нашому богу і спасителю Діонісу за те, що послав президента, на якого українці явно не заслужили! До того ж, програв вибори — і просто пішов.
  2. Петро Порошенко. В принципі, єдиний насьогодні президент, який має хоч якісь реальні здобутки. Я не хочу сказати, що вони переважають договорняки, свинарчуків і медведчуків, підкилимні розбірки та гібридну капітуляцію, але, на мою думку, незастосування адмінресурсу та відмова від фальсифікацій виборів — це вже великий прогрес, як на одного з засновників Партії Регіонів.
  3. Леонід Кравчук. Слизька комуняцька потвора, яка, втім, не корчила з себе царя, а в основному виконувала волю народу: ну, не хотіли українці вилазити з совкового болота, а хотіли совок зі столицею в Києві — на те й існує народовладдя! Саме тому всякий стогін знедолених пенсіонерів, які все життя пропрацювали заради забезпечення добробуту комуняцьких катів на пенсії, я слухаю сьогодні з чималою зловтіхою. Це ви обрали для себе майбутнє, в якому зараз живете. Тримайтеся там, як то кажуть, всього вам найкращого, хорошого настрою і доброго здоровʼя!
  4. Леонід Кучма. Автор так званого кучмізму і безпосередньо відповідальний за десятирічний рух “багатовекторний” України в бік сірої буферної зони, безпросвітної і безперспективної порожнини на мапі посередині Європи. Для гарантії своєї особистої безпеки привів у владу відвертих бандюків. Хоча, слід віддати належне, не дозволив Росії захопити ні Крим, ні, навіть, острів Тузла. Втім, загальне змосковщення України і базування Чорноморського Флоту — це теж завдяки його політиці.
  5. Михайло Грушевський. Хоча він і був, формально, не президентом, а головою Центральної Ради, але, фактично, очолював державу. З ним також усе зрозуміло: просрав армію, союзників і, зрештою, країну. Ну, а до чого хорошого може довести орієнтація на Москву?
  6. Віктор Янукович. Ну, тут теж усе ясно: бандит і московський колабораціоніст. І цей номер в рейтингу йому пасує особливо. Тут слід окремо зазначити, що таких підлих запроданців неважко знайти в будь-якій країні, але президентом його обрали саме в Україні. І тому я наполягаю, що провина за всі смерті, каліцтва і поламані життя лежить на кожному з більше десяти мільйонів покидьків, які проголосували за цього виродка. І відповідати за це теж доведеться, так чи инакше. Жителі Донбасу, приміром, уже почали, але це лише квіточки — почекаємо ягідок...
Тепер можна подумати про місце новообраного президента у цьому списку. Думаю, навіть пану Зеленському буде неважко увійти в першу трійцю. Звісно, що до Рейгана, з яким його люблять порівнювати, йому як до неба рачки, але ж і на перших місцях у списку далеко не вашингтони. Думаю, якщо буде виконано хоча б третину цієї програми, то його можна ставити хоч на нульове. Навіть якщо Приватбанк повернуть Коломойському. Втім, я б не розраховував на такий оптимістичний сценарій, зважаючи на те, що є всі підстави вважати, що ту програму не читали навіть ті, хто її складав.

З иншого боку, думаю, що треба докласти неабияких зусиль, щоб пробити те дно, яке досяг двічі несудимий легітимич, тому сьоме місце теж можна виключати. Хоча це не дуже полегшує ситуацію, зважаючи на те, що в нас на пʼятому місці і який результат цієї політики. Проте мені здається, що навіть розбудова нового кучмізму Україні не світить, бо в майбутнього президента для цього нема ні ресурсів, ні досвіду роботи в компартійному серпентарії, ні відповідних зовнішньополітичних обставин. Тому, думаю, найбільш реалістично буде розраховувати на те, що Кучму таки буде посунуто з четвертого місця. Втім, побачимо...

субота, 30 березня 2019 р.

Губно-зубні фрикативи


Нещодавно в Science зʼявилася контраверсійна стаття, в якій висувається гіпотеза про те, що поява губно-зубних фрикативних звуків ([f] та [v]) повʼязана з переходом людей від мисливсько-збиральницького способу життя до аграрного господарювання, завдяки чому люди стали вживати більше вареної їжі, яка сприяла збереженню такого (дитячого) прикусу, при якому верхні зуби виступають над нижніми. Це, в свою чергу, спрощує вимову губно-зубних фрикативів, які витісняють з ужитку губні звуки. Хоча багато тверджень, що їх роблять автори, вважаються сумнівними, в цілому висновок виглядає досить логічним, і, схоже, підтверджується мовною статистикою а також біомеханічним моделюванням. Справді, розповсюдження губно-зубних фрикативів добре фіксується серед індоєвропейських мов, історію розвитку яких вивчено найкраще. Разом з тим, як ми знаємо, розповсюджується і аграрний спосіб господарювання — навіть ті народи, що кочували ще 200 років тому, зараз практично всі стали осідлими.

У звʼязку з цим дуже цікаво згадати, що в українській мові донедавна спостерігався зворотній процес: давні губно-зубні фрикативи витіснялися апроксимантами або навіть повністю губними звуками! Так [f] було повсюдно замінено на [ɸ] (з подальшим переходом до /хв/, а відтак до /х/) та, подекуди, [p] (як, наприклад, в імені Пилип). Що стосується звуку [v], то його в українській мові нема й досі: натомість вживається апроксимант [ʋ] — і то лише перед голосними. В инших випадках буква в читається як повністю губний [β] (як у слові Київ).

Оскільки ми знаємо, що українці якось не дуже переходили в цей час від аграрного способу життя до мисливсько-збиральницького, можна припустити, що феномен переходу від губно-зубних до губних фрикативів повʼязаний з масовим захворюванням на бруксизм. Проте я маю кращу гіпотезу: в цей час українська мова формувалася таким чином, щоб легко було розмовляти з набитим ротом — отож і випадали всі звуки, що заважають жувати сало.

А якщо серйозно, то ясно, що найпростіше пояснення — це вплив тюркських мов, який, очевидно, збільшився завдяки навалі монгольської орди. Іронія є в тому, що процес повторного засвоєння губно-зубних фрикативів відбувається знову через навалу орди, тепер уже московської. Таким чином, схоже, що фонетичну євроінтеґрацію рухають ті самі чинники, що й економічну...

пʼятниця, 29 березня 2019 р.

Крути


Подивився фільм «Крути 1918». Що сподобалося, то це, власне, основний сюжет про перетворення студентика-пацифіста на солдата-героя — саме те, що я давно хотів побачити: вишкіл, розстріл москалів з кулемета і з гарненьким добиванням шаблями, коли закінчуються набої, незламний дух, героїчна смерть, гірке повернення в Київ у неповному складі... Дуже натхненне закінчення, де той самий актор грає солдата, що в наші дні гортає зошита свого предка, а відтак їде з Крут бити москалів уже на Донбасі, символ безсмертя Героя і надії на остаточне очищення планети від московської пошести.

На мою думку, цим і слід було обмежитися. А ще краще — більш відверто розкрити необхідність якнайшвидшого спалення Москви і навколишніх провінцій. Бо це досі неочевидно навіть декому в Україні — не те що за її межами! Особливо в міжнародний прокат зараз треба побільше московської крови та тельбухів!

А от нащо було тулити в сценарій того Грушевського я не розумію. Де Грушевський, а де Крути?! Далі шпигуни, якісь провокатори, політичні розклади... По-перше, це нудно. А по-друге, якщо вже хочеться таке знімати, то робити це треба правильно: наприклад, у форматі міні-серіялу. Бо за 110 хвилин події було настільки зіжмакано, що зрозуміти їх можуть лише ті, хто дуже добре знає цей епізод історії. Проте таким людям муляють явні історичні хиби. По-моєму, навіть Муравйова показано забагато — я би обмежився епізодом, коли він дзвонить на станцію Крути. А вже недолугий любовний трикутник, та ще й з обиранням тістечок — то це просто огидно! Зауважу, до речі, що відеоряд у кліпі «Стежечка» дуже сильно контрастує з відповідним епізодом у фільмі...