неділю, 24 квітня 2011 р.

Трошки психоналізу



Я завжди дивувався, коли час від часу чую істеричні заперечення якихось масових убивств чи инших кривавих злочинів. Ну, наприклад, Голодомору. Мовляв, не було його! Це все вигадки! Скільки можна вже мусолити цю тему? Як же ви задовбали цими плясками на кістках! І тому подібне... Мені було цікаво, чому мене, наприклад, ніяк не дратує згадка, скажімо, про вірменську різанину або Апартеїд, а инших зразу починає корчити просто від відповідних ключових слів.

Думаю, відповідь насправді дуже проста. Всім відомо проти кого направлені були ті чи инші злочини. І якщо людина, свідомо чи підсвідомо, вважає, що масове винищення тих чи инших народів, соціальних груп або релігійних течій є прийнятним, виправданим, природно, що вона починає співчувати тим, хто цим винищенням займався. Наслідком цього співчуття є ототожнення себе з убивцями, а відтак, людина подумки стає співучасником убивства. І коли, наприклад, у присутності нациста згадують про Голокост, той сприймає це як особисте звинувачення — хай навіть цей нацист досі ніяк не виявляв своїх нацистських поглядів.

Той, хто згадав про злочин, може навіть не підозрювати про людиноненависницьку сутність співрозмовника. Більше того, останній може цілком свідомо її приховувати і небезпідставно вважати, що ніхто ніколи про неї не дізнається. Але підсвідомість не знає, що приховано, а що ні, підсвідомість не дуже відрізняє справжній злочин від уявного. І коли сама згадка про злочин стає схожою на звинувачення, то таке звинувачення завжди є особистим: це ти, сталіністе, морив українців голодом, це ти, нацисте, відправляв євреїв у крематорій, це ти, расисте, катував негрів...

А далі вмикається найпримітивніша реакція злочинця, якого впіймали на гарячому, — заперечення... Ну а другою реакцією є рефлекторний пошук тих, на кого можна звалити провину. Дуже прикольно буває спостерігати за цими рефлексами, коли людина починає виправдовуватися за те, в чому її ніхто не звинувачував...

2 коментарі:

  1. в принципі відчуття образи через ототожнення очевидне для всіх окрім ображеного. Запитання: «а чого це ти так розпалився? Пчуваєшся причетним?» мало допомогає, бо ображений відстоює «історичну правду».
    В сучасній Україні, для розуміння політичної ситуації психоаналіз корисніший від політології.

    PS. Якщо я не помиляюсь, у вас, Олександре, сьогодні День Народження :). Мої вітання та побажання всього найкращого. :)

    ВідповістиВидалити
  2. І вся по­лі­то­ло­гія — су­ці­ль­на пси­хо­па­то­ло­гія. ツ

    Не по­ми­ля­є­тесь — ста­рість під­кра­да­є­ть­ся. Дя­кую.

    ВідповістиВидалити