Мушкетери

На жаль, книж­ку про чо­ти­рьох муш­ке­те­рів я не чи­тав. За­те ко­лись ба­чив фільм про Ро­мео і Джу­льє­ту. Во­ни бу­ли ді­ть­ми влас­ни­ків круп­них кор­по­ра­цій, і всі по­дії від­бу­ва­ли­ся в ціл­ком сучас­но­му сві­ті, хоч і роз­мов­ля­ли всі вір­ша­ми... Сто­сов­но д'­Ар­та­нья­на, ду­маю, що йо­го об­раз спри­й­мав­ся б знач­но адек­ват­ні­ше, як­що йо­го по­міс­ти­ти, на­при­клад, в сучас­ну Ук­ра­ї­ну. Про­с­то в ори­гі­наль­но­му тек­с­ті за­мі­ни­ти діа­л­оги й де­ко­ра­ції на сучас­ні:

На ли­хо, що ближ­че під­хо­див д'­Ар­та­ньян до зу­х­ва­ль­ця, то дуж­че по­ймав йо­го гнів. І в нь­о­го з язи­ка, за­мість гор­д­о­го й гід­н­о­го ви­кли­ку, зір­ва­ли­ся ли­ше бру­таль­ні на­тя­ки; крім то­го, розлю­че­ний юнак ще й не­са­мо­ви­то за­ма­хав ру­ка­ми.
— Слиш, ти! — ви­гук­нув д'­Ар­та­ньян. — Па­цан, ану­ка ска­жи про ка­во ето ти тут ба­за­ріш!
Па­цан не­ква­пом пе­ре­вів погляд з ма­ши­ни на во­дія, ні­би йому й справ­ді був по­трі­бен час, аби пе­ре­ко­на­ти­ся, що ці див­ні сло­ва сто­су­ю­ть­ся са­ме йо­го; впев­нив­шись у цьо­му, він злег­ка на­суп­ив бро­ви і, по­мов­чав­ши, від­по­вів д'­Ар­та­нья­но­ві то­ном, спов­не­ним не­ви­мов­ної іро­нії та зу­х­ва­лос­ті:
— Я не з ва­ми роз­мов­ляю, ша­нов­ний.
— Но я роз­мов­ляю з ва­ми! — ви­гук­нув юнак, до­ве­де­ний до не­стя­ми цим по­єд­нан­ням на­хаб­с­т­ва й ви­шу­ка­нос­ті, при­стой­нос­ті й зне­ва­ги.

А отак при­близ­но ви­гля­дає ду­ель:

— Опа, мен­ти! — ви­гук­ну­ли ра­зом Пор­тос і Ара­міс. — Ето по­д­ста­ва! Шу­хер! — Та бу­ло піз­но. Обох супро­тив­ни­ків по­ба­чи­ли зі ство­ла­ми в та­кій по­зи­ції, яка не ли­ша­ла жод­них су­м­ні­вів що­до їх­ніх на­мі­рів.
— Ей! — зак­ри­чав Жюс­сак до них, ви­й­ма­ю­чи піс­то­ле­та і зна­ком на­ка­зу­ю­чи сво­їм лю­дям зро­би­ти те са­ме. — Ей, то­ва­ри­щи бан­ді­ти, ви шо тут на стрєл­ку соб­ра­лісь? Здєсь наш учас­ток, ілі ви нє в кур­сі?
— Там­бов­скій волк тє­бє то­ва­рищ, му­с­о­рок! — від­ка­зав Атос з пога­но при­хо­ва­ною зліс­тю, бо са­ме Жюс­сак був од­ним з учас­ни­ків по­за­в­чо­раш­нь­о­го на­па­ду. — По­вєр­тє, єсі б у мен­тов би­лі ра­з­бор­кі, ми б нє ста­лі ту­да лєсть. Так шо ви то­же да­вай­тє, іді­тє на...
— Па­но­ве, — за­пе­ре­чив Жюс­сак, — на пре­ве­ли­кий жаль, це не­мож­ли­во. Обо­в'я­зок — по­над усе. Бро­сай­тє пу­ш­кі і да­вай­тє сю­да.
— Па­но­ве, — від­по­вів Ара­міс, пе­ре­д­раж­ню­ю­чи Жюс­са­ка, — а ви в кур­сі на ка­во ви на­є­ха­лі? Ми щас то­ко Тре­вілю звяк­нєм, і ви всю жизнь учас­т­ко­ви­мі хо­діть будє­тє. Да­вай­тє от­сю­да, нє задє­ржи­вай­тєсь.
На­с­міш­ка Ара­мі­са розлю­ти­ла Жюс­са­ка:
— Бро­сай­тє ору­жіє, ілі бу­діт вам со­про­тівлє­ніє прі арєс­тє! — ви­гук­нув він.
— Іх пять, — про­ше­по­тів Атос, — а нас то­ко три; нас сно­ва упє­кут, ілі по­ло­жат на мєс­тє, ібо во вто­рой раз про­сіть брі­га­ді­ра нас от­ма­зать я нє бу­ду...

Ду­маю, ви­йшло б при­ко­ль­но. А то всі звик­ли ба­чи­ти всю цю бла­го­род­ну шлях­ту під ку­том ро­ман­тич­ної лі­те­ра­ту­ри, і вже важ­ко спри­й­ма­ти, про що са­ме пи­сав Дю­ма на­справ­ді...

Далі...