Бразилійці

Бра­зи­лі­й­ці по­рів­ня­но з ук­ра­їн­ця­ми зда­ю­ть­ся ме­ні від­кри­ті­ши­ми, ве­се­лі­ши­ми і менш аг­ре­сив­ни­ми. Во­ни мен­ше па­лять і ду­же люб­лять за­піз­ню­ва­ти­ся. Але що вра­жає най­біль­ше — це ввіч­ли­вість. Ба­чи­ли се­рі­а­ли, де во­ни ка­жуть на кож­но­му кро­ці “пе­ре­про­шую”, “до­зв­ло­те”, “з ва­ш­о­го дозво­лу”? Так во­ни на­справ­ді по­во­дя­ть­ся!

Спро­бую на­пи­са­ти по-па­м'я­ті, що зга­даю про жит­тя...

...Йду в уні­вер­си­тет не­зна­йомою до­р­о­гою. Це ду­же важ­ко, ос­кіль­ки па­ра­ле­ль­них ву­лиць в Сан-Па­у­лу не іс­нує вза­га­лі. Су­сід­ня ву­ли­ця в кра­що­му ви­пад­ку мо­же за­кін­чи­ти­ся тупи­ком мет­рів на 50 ви­ще над рів­нем мо­ря, гір­ше — ко­ли во­на ро­бить крюк і пе­ре­сі­кає су­сід­ню під мос­том. Сам же уні­вер­си­тет ого­ро­дже­но ви­со­ким пар­ка­ном, по­тра­пи­ти за який мож­на тіль­ки че­рез спе­ці­я­ль­ні вхо­ди. Пи­таю в пер­ш­о­го ліп­ш­о­го на сво­їй ла­ма­ній пор­ту­галь­сь­кій, де тут вхід. Він по­яс­нює де, і сам ту­ди йде. Не спи­та­ти хто я та звід­ки він не міг. Ви­яви­ло­ся, що в нь­о­го дід був ук­ра­їн­цем (втік від ко­му­ніс­тів у 1918), але сам він ук­ра­їн­сь­кою не во­ло­діє. Пи­тав­ся як здо­ро­в'я в Ющ­ен­ка піс­ля от­ру­єн­ня...

...П'ят­нич­на су­дент­сь­ка ве­чір­ка. Ме­не пред­став­ля­ють сту­ден­там. Во­ни ви­яв­ля­ють ці­ка­вість до ино­зем­ця. Один з них по­чи­нає роз­мо­ву:
— Hello, Sasha. Do you speak English?
Я ки­ваю:
— Yes...
— Ok, I speak too. I will show you everything here. Do you like Brazilian girls?
— Of course!
— I will show you some now! You will like! — він під­хо­дить до яко­їсь дів­чи­ни. — Look, Sasha! She is very hot!
Сує па­лець в ро­та і тор­ка­є­ть­ся до її ого­ле­н­о­го пле­ча, імі­ту­ю­чи до­тик до га­ря­чої по­вер­х­ні: “Пш­шш...” Під­су­мо­вує:
— She is really hot and horny! Now I will dance with she and taste her wonderful body! — Іде тан­цю­ва­ти...

...По­вер­та­ю­ся до­до­му вве­че­рі. На ву­ли­ці, де я меш­каю, зу­с­трі­чаю аб­со­лют­но не­зна­йом­о­го чо­ло­ві­ка, який ве­де за со­бою ко­ня.
— Tudo bem? — по­с­мі­ха­є­ть­ся він.
— Tudo bem — від­по­ві­даю я...

...João Pessoa. Го­тель. За­хо­джу в ліфт. За­мість їха­ти на пер­ший по­верх ліфт їде на тре­тій, щоб за­бра­ти па­са­жи­рів звід­ти. Па­са­жи­ри — три мо­ло­дих хлоп­ця. Пи­та­ю­ть­ся, чи мож­на уві­йти, хо­ча міс­ця в ліф­ті до­стат­ньо. Я лю­б'­яз­но дозво­ляю...

...Зби­ра­ю­ся пе­ре­хо­ди­ти до­р­огу, до ме­не під­хо­дить негр брю­нет на дві го­ло­ви ви­щий за ме­не. Ка­же, що він ду­же бід­ний, з ду­же бід­ної сі­м'ї та про­сить до­по­м­ог­ти ма­те­рі­я­ль­но. Я від­по­ві­даю, що не го­во­рю по-пор­ту­галь­сь­ки. Він про­дов­жую щось го­во­ри­ти, а пе­рей­ти до­р­огу я не мо­жу, бо ма­ши­ни ще їдуть. Я від­по­ві­даю, що не ро­зу­мію. В реш­ті решт, він ді­с­тає з ки­ше­ні га­ма­нець (по­рож­ній) і по­ка­зує все­ре­ди­ну, по­вто­рю­ю­чи при цьо­му "Dinheiro!". Я роблю роз­губ­ле­не об­лич­чя, по­вто­рюю “Não entendo” і пе­ре­хо­джу на ин­ший бік ву­ли­ці...

...Си­джу. Їм. Під­хо­дить дів­чин­ка ро­ків во­сь­ми і про­сить по­жер­т­ву­ва­ти гро­шей на цер­кву. Я ка­жу, що не ро­зу­мію. Во­на по­вто­рює це по-іс­пан­сь­ки з тим же ре­зуль­та­том. На­ма­га­ю­чись по­яс­ни­ти ме­ні по-ан­г­лі­йсь­ки, зу­мі­ла пі­ді­бра­ти кіль­ка слів. Гро­шей я не дав зви­чай­но...

...В супер­мар­ке­ті ма­лень­кий хлоп­чик пи­та­є­ть­ся, чи по­д­об­а­ю­ть­ся ме­ні цу­кер­ки, які я купую. Я від­по­ві­даю:
— Ainda não gostei. — І з ви­гля­ду йо­го об­лич­чя ро­зу­мію, що ска­зав щось не те. Вже вдо­ма зро­зу­мів, що по­плу­тав діє­сло­во (хо­тів ска­за­ти experimentei). Бід­не­нь­кий хлоп­чик та­к­о­го ма­буть ні­ко­ли в жит­ті не чув, бо те, що я ска­зав, — аб­со­лют­на ні­се­ніт­ни­ця. Він про­с­то сто­яв і якийсь час ди­вив­ся на ме­не ши­ро­ко від­кри­ти­ми очи­ма, оче­вид­но мір­ку­ю­чи над тим, хто з нас двох іді­от...

...В їда­ль­ні ба­га­то на­ро­ду. Хо­джу шу­каю де при­мос­ти­ти­ся. По­ряд здо­ро­вен­ний хлоп на­спі­вує під ніс то­не­нь­ким го­ло­сом: "Sinhá Moça"...

...При­йшов ро­би­ти ко­пію паспор­та. Від­дав. Ка­жуть: “че­кай­те, вас ви­кли­чуть за прі­зви­щ­ем”. Си­джу че­каю. Чо­ло­вік ви­кли­кає по чер­зі. Рап­том бе­ре па­пе­ри і за­вми­рає з від­кри­тим ро­том. Вид­но, що си­ли­ть­ся ви­мо­ви­ти, але це про­с­то не ви­мов­ля­є­ть­ся. Під­хо­джу, пи­таю, чи ме­не. Він ка­же: “Те­бе...”
Здер­ли 25 бак­сів, між ин­шим...

...Іду по ву­ли­ці, ні­к­о­го не чі­паю. Під'­їжджає лег­ко­ве ав­то сі­мей­н­о­го типу з сі­м'єю. За кер­мом ба­ть­ко. Щось у ме­не пи­тає ти­по­во по-бра­зиль­сь­ки — швид­ко, ско­ро­чу­ю­чи все, що тіль­ки мож­на. Я зви­чай­но не ро­зу­мію. Ка­жу:
— Não entendo. Eu quase não falo português.
Чо­ло­вік ра­діс­но пи­тає:
— Do you speak English?
Я при­ре­че­но від­по­ві­даю "Yes, I do", очі­ку­ю­чи, що за­раз він ме­не спи­тає як до­їха­ти до­ку­ди-не­будь, а я від­по­вім, що не знаю...
Але дя­дь­ко з ши­ро­кою ус­міш­кою ка­же:
— And I do not!
Смі­я­в­ся хви­лин кіль­ка...

...Ви­хо­джу з те­ри­то­рії уні­вер­си­те­ту. Час не ду­же піз­ній (де­сь так де­ся­та - пів на оди­на­д­ця­ту). Але на ву­ли­ці ні­к­о­го не­ма. Під­хо­дить хлоп і ка­же пор­ту­галь­сь­кою швид­ко та ще й з див­ним ак­цен­том, щоб я швид­ко ді­с­тав га­ма­нець і від­дав йому гро­ші. Я ка­жу:
— Desculpe, eu não entendo.
Він зно­ву щось швид­ко го­во­рить, але ні­яких ар­гу­мен­тів не де­мон­с­т­рує. Я йому:
— Eu não falo português.
Хо­чу йти, але він за­го­ро­джує ме­ні до­р­огу і на­ма­га­є­ть­ся по­яс­ни­ти. На­ма­гав­ся він че­с­но, за­кін­чив­ши тим, що під­няв вка­зів­ний па­лець вго­ру і з від­ча­єм ви­гук­нув:
— Um real!
Я ка­жу:
— What's real?!
І, по­ки він не при­йшов до тя­ми, доб­и­ваю кон­т­ро­ль­ною фра­зою:
— Do you speak English?
Біль­ше він ме­не не за­три­му­вав...

Далі...