Як ми думаємо

Хо­ча іс­нує ду­м­ка про не­по­ді­ль­ність мо­ви й мис­лен­ня, лег­ко пе­ре­ко­на­ти­ся, що роз­ді­ли­ти мо­ву й мис­лен­ня важ­ко тіль­ки то­ді, ко­ли ми ду­ма­є­мо про звич­ні ре­чі. Ко­ли ми за­мислю­є­мо­ся над тим, над чим ми за­мислю­ва­ти­ся звик­ли. Як­що ж ви­йти за рам­ки звич­н­о­го, мож­на з'я­су­ва­ти, що мо­ва, на­справ­ді, не є та­ким вже уні­вер­саль­ним за­со­бом.

Про­с­тим при­кла­дом мо­же бу­ти роз­пі­зна­ван­ня об­лич­чя. Нам лег­ко впі­з­на­ти зна­йому лю­ди­ну і, зга­ду­ю­чи її, ми не за­мислю­є­мо­ся над тим, що са­ме ми зга­ду­є­мо. І, зга­ду­ю­чи об­лич­чя, ми не за­мислю­є­мо­ся, при­най­м­ні за до­по­м­о­гою мо­ви, про ри­си, за яки­ми ми впі­з­на­є­мо це об­лич­чя зпо­між ин­ших. І са­ме то­му, опи­са­ти об­лич­чя за до­по­м­о­гою мов­них за­со­бів — за­да­ча не­три­ві­аль­на. Опи­сан­ня пор­т­ре­та — це ча­с­ти­на пи­сь­мен­ни­ць­к­о­го мис­тец­т­ва, але й для впі­з­на­ван­ня об­лич­чя за опи­сом по­тріб­ні пев­ні на­вич­ки.

Але для ілюс­т­ра­ції не­у­ні­вер­саль­нос­ти мо­ви, кра­ще під­хо­дить ин­ший при­клад — про­кла­дан­ня мар­ш­ру­ту. За до­по­м­о­гою мо­ви ми мо­же­мо про­клас­ти до­сить склад­ний мар­ш­рут хі­ба що в Ман­гет­те­ні. В Сан-Па­у­лу ж піс­ля чет­вер­т­о­го-п'я­т­о­го по­во­ро­ту мо­зок про­с­то від­мов­ля­є­ть­ся за­па­м'я­то­ву­ва­ти ін­фор­ма­цію. І для по­яс­нен­ня цьо­го мар­ш­ру­ту не­об­хід­на ма­па. Так са­мо лю­ди­на й ду­має про мар­ш­рут. Во­на уяв­ляє мапу і лі­нію на ній. І об­го­во­рю­ва­ти мар­ш­рут лю­ди мо­жуть тіль­ки то­ді, ко­ли обоє вже доб­ре зна­ють міс­це­вість, тоб­то по­ду­м­ки уяв­ля­ють мапу.

Та­кі про­б­ле­ми мо­ва має, ско­рі­ше за все, че­рез ево­лю­ці­й­ний шлях її ви­ник­нен­ня і роз­вит­ку. Ну не по­тріб­но бу­ло пер­віс­ним лю­дям ви­роб­ля­ти вер­баль­ний спо­сіб пе­ре­да­чи ма­пи з мар­ш­ру­том — про­с­ті­ше бу­ло відве­с­ти й по­ка­за­ти! Те са­ме з об­лич­чя­ми. По­зна­йомив лю­дей, по­ка­зав­ши од­ній ин­шу, — і ні­яких опи­сів. По­тре­ба в ма­пах і особ­ли­вих при­кме­тах ви­ник­ла в лю­дей по­рів­ня­но не­дав­но. І ви­рі­ше­на во­на бу­ла на­справ­ді за до­по­м­о­гою не­мов­них за­со­бів. То­му й “ду­ма­ти” за до­по­м­о­гою мо­ви про це ми не мо­же­мо.

Мо­ва ево­лю­ці­о­ну­ва­ла як за­сіб пе­ре­да­чі аб­с­т­рак­т­ної ін­фор­ма­ції. На­справ­ді, тіль­ки аб­с­т­рак­т­ну ін­фор­ма­цію ми пе­ре­да­ва­ти й мо­же­мо. Мо­ва йде, зви­чай­но, не про ма­те­ма­тич­ну аб­с­т­рак­цію, тим біль­ше, що іс­нує мо­ва, де на­віть по­нят­тя чис­ла не­ма. Про­с­то, для то­го, щоб го­во­ри­ти, обоє ма­ють зна­ти, про що са­ме йде­ть­ся. Кон­к­рет­на скла­до­ва роз­мо­ви має бу­ти зна­йомою обом лю­дям. Для то­го, щоб го­во­ри­ти про те, як знай­ти й вби­ти ма­мон­та, скіль­ки лю­дей має за­хо­ди­ти з як­о­го бо­ку, всі учас­ни­ки роз­мо­ви ма­ють вмі­ти це ро­би­ти!

Ці­ка­во, що та­кий “не­дос­ко­на­лий” спо­сіб ко­му­ні­ка­ції, є ха­рак­тер­ним са­ме для лю­дей: му­ра­хи зо­кре­ма вмі­ють пе­ре­да­ва­ти ма­пи. А що­до де­ль­фі­нів, то во­ни, ма­буть, вмі­ють і не та­ке...

Далі...