Яроврат і безпощадне майбутнє

Якось си­дів Яро­в­рат за ком­п'ю­те­ром і пи­сав чер­го­вий кре­а­тив про тем­не май­бут­нє під вла­дою ін­фер­наль­них ро­сі­йсь­ких ор­ків. Він як­раз до­пи­сав до куль­мі­на­ці­й­н­о­го мо­мен­ту, ко­ли две­рі в йо­го квар­ти­ру бу­ли ви­би­ті. Двоє него­ле­них кре­мез­них чо­ло­ві­ки вва­ли­ли­ся в кім­на­ту.
— Ви хто та­кі? — ви­крик­нув Яро­в­рат.
— Ор­ки ми, ор­ки, — за­спо­ко­їв йо­го один із ам­ба­лів, дих­нув­ши в об­лич­чя пе­рега­ром.
Дру­гий за­рего­тав і, схо­пив­ши Про­ро­ка© своєю опе­ць­ку­ватою ру­кою за шкір­ку, по­тяг на ву­ли­цю. Там Яро­в­ра­та бу­ло за­пха­но в смер­дю­чий фур­гон і за­м­к­не­но в ньо­му.

...Ко­ли фур­гон при­був на міс­це при­зна­чен­ня, Яро­в­ра­та ви­тяг­ли і по­ча­ли би­ти нога­ми. Ор­га­нізм від­по­вів на це тим, що ви­блю­вав спо­чат­ку сні­да­нок, а по­тім і вчо­раш­ню піз­ню ве­че­рю. По­ки не ли­ши­ла­ся тіль­ки кров...
— За що? — тіль­ки й встиг про­с­т­ог­на­ти Про­рок©.
— Ти ж хо­чеш бу­ти лор­дом-мар­ша­лом, — від­по­вів “орк”. — А без цьо­го ні­як!
І за­рего­тав.

...Яро­в­ра­та би­ли до­ти, по­ки він не втра­тив свідо­мість. А ко­ли при­йшов до тя­ми би­ли зно­ву. І ще раз. І ще. По­тім був елек­т­ро­шок і тор­ту­ри, про які при пан­ноч­ках го­во­ри­ти не при­й­ня­то. Ино­ді йому да­ва­ли пе­ре­по­чи­ти в ма­лень­кій ко­ну­рі, в якій не мож­на бу­ло ляг­ти або ста­ти на пов­ний зріст. Ко­ну­ру не при­би­ра­ли ні­ко­ли, то­му до­во­ди­ло­ся си­ді­ти в не­чис­то­тах, не тіль­ки сво­їх, але й тих, що ли­ши­ли­ся від по­пе­ред­ни­ків.

Сну не бу­ло, бу­ло за­бут­тя. По­тім зно­ву тор­ту­ри. Ті­ло рва­ли щип­ця­ми, зри­ва­ли ніг­ті, за­га­ня­ли роз­жа­ре­ні цвя­хи... Яро­в­рат кри­чав, стог­нав і пла­кав, але кін­ця тор­ту­рам не бу­ло. На­реш­ті, піс­ля то­го, як ми­ну­ла ці­ла віч­ність і ще тро­хи, він по­чув за­пи­тан­ня, на яке тіль­ки спо­дів­ав­ся:
— Го­то­вий ста­ти лор­дом-мар­ша­лом і очо­ли­ти не­пе­ре­мож­ну ор­ду?
— Го­то­вий, — про­х­ри­пів Про­рок©.
Зно­ву по­чув­ся сміх, і зно­ву по­ча­ли­ся тор­ту­ри.
...Час зупи­нив­ся. Яро­в­рат за­ли­шив­ся на­один­ці з бо­лем. Йо­го по­ні­ве­че­не ті­ло спро­м­ог­ло­ся на най­глиб­ші бо­льо­ві від­чут­тя, що їх бу­ло ви­кли­ка­но умі­ли­ми ру­ка­ми ка­та... І зно­ву за­пи­тан­ня:
— Чи ма­єш ще во­лю до вла­ди?
— Маю...
І ка­ту­ван­ня про­дов­жилися. Йо­го пи­та­ли ще раз, і ще... Аж по­ки ві­д­рі­за­ні гу­би і язик не по­зба­ви­ли Яро­в­ра­та мож­ли­во­с­ти ви­да­ва­ти люд­сь­кі зву­ки. А по­тім зно­ву бу­ли тор­ту­ри...

В реш­ті решт, на­в­ко­лиш­ній світ зник. Ли­шив­ся тіль­ки біль. Те, що ко­лись бу­ло Яро­в­ра­том, біль­ше не зна­ло ні­ч­о­го, ок­рім бо­лю. Біль був не­стер­п­ний. І по­с­ті­й­ний. Йо­го не мож­на бу­ло уник­ну­ти. І ко­ли очі по­ба­чи­ли ал­тар та кри­вий ри­ту­аль­ний ніж, ду­м­ка про зві­ль­нен­ня від бо­лю на­віть не май­ну­ла. Ду­мок біль­ше не бу­ло. Тіль­ки біль...

Те­пер бо­льо­ві цен­т­ри йо­го моз­ку сти­мулю­ю­ть­ся без­по­се­ред­ньо. По­с­ті­й­но. Для під­трим­ки моз­ку кі­бер­ма­ши­ни в ро­бо­чо­му ста­ні...

Далі...