Про манеру спілкування

В мо­ло­дос­ті лю­ди­на ду­же лю­бить роз­ка­зу­ва­ти про про те, що бу­ло для неї но­вим, сві­жи, дже­ро­лом до­сві­ду... І ві­рить то­му, що їй го­во­рять ин­ші лю­ди. Мо­лод­ша лю­ди­на мен­ше схи­ль­на пе­ре­ві­ря­ти ін­фор­ма­цію, особ­ли­во як­що ін­фор­ма­ція на­д­і­йшла від ав­то­ри­тет­н­о­го дже­ре­ла.

Стар­ші лю­ди роз­по­ві­да­ють мен­ше. Не те, щоб во­ни го­во­ри­ли ма­ло — ча­с­то на­в­па­ки, — але не­рід­ко по­вто­рю­ють од­не й те са­ме. Особ­ли­во люб­лять по­вто­рю­ва­ти якісь про­с­ті ла­ко­ніч­ні ду­м­ки, фра­зи, в яких, як їм зда­є­ть­ся, зкон­цен­т­ро­ва­но жит­тє­ву му­д­рість, плід їх­ніх мір­ку­вань, на­бу­тий ни­ми до­свід.

Ра­ні­ше я ду­мав, що це пря­мий на­с­лідок то­го, що стар­ші лю­ди втра­ча­ють здат­ність спри­й­ма­ти щось но­ве. Їх­ня роль — пе­ре­да­ва­ти на­ко­пи­че­ну ін­фор­ма­цію на­ступ­ним по­ко­лін­ням, а на­в­ча­ти­ся но­во­му пе­ред смер­тю про­с­то не­ма сен­су. Са­ме то­му ино­ді зда­є­ть­ся, що во­ни не слу­ха­ють то­го, що їм ка­жеш...

Не знаю на­скіль­ки важ­ли­вим є цей чин­ник, але вра­хо­ву­ва­ти не­об­хід­но та­кож ин­ше: стар­ші лю­ди ма­ють знач­но кра­ще зна­ють лю­дей. І ро­зу­мі­ють, мож­ли­во під­свідо­мо, що не всі лю­ди здат­ні зро­зу­мі­ти склад­ні ре­чі. На­в­па­ки — ве­ли­ка кіль­кість лю­дей не спри­й­має склад­них ду­мок. Дов­гі сло­ва їх за­с­мучу­ють точ­но так са­мо, як зна­ме­ни­т­о­го вед­ме­дя з тир­сою в го­ло­ві. То­му для до­не­сен­ня ре­зуль­та­тів жит­тє­в­о­го до­сві­ду до та­ких лю­дей, ду­м­ку не­об­хід­но сфор­мулю­ва­ти ко­рот­ко і про­с­то. Ін­с­т­рук­ція до дії має бу­ти про­с­тим пра­ви­лом, жит­тє­ва ус­та­нов­ка — гас­лом, мо­раль — спис­ком за­по­ві­дей... Тіль­ки в та­кій фор­мі все це мо­же бу­ти за­сво­є­не пе­ре­важ­ною біль­шіс­тю лю­дей. Са­ме то­му до­сві­че­ні лю­ди на­ма­га­ю­ть­ся по­вто­рю­ва­ти про­с­ті ду­м­ки ба­га­то ра­зів...

Що сто­су­є­ть­ся спри­й­нят­тя но­в­о­го, то для стар­шої лю­ди­ни ха­рак­тер­но під­да­ва­ти су­м­ні­ву все но­ве, що їй до­во­ди­ть­ся спри­й­ма­ти. І це пра­ви­ль­но, як­що зва­жи­ти на те, як лю­ди люб­лять вво­ди­ти в ома­ну од­не од­н­о­го... Ду­маю, не слід ви­клю­ча­ти мож­ли­во­с­ти то­го, що на­бут­тя від­по­від­них рис ха­рак­те­ру з ві­ком за­пр­огра­мо­ва­но в нас ма­тін­кою при­ро­дою. Але, мож­ли­во, до­свід впли­ває на ха­рак­тер на­віть біль­ше.

Далі...