Етимологія, і, фонетика

Я не зго­ден з тим, що, ко­ли ми пи­ше­мо, то бук­ва­ми за­пи­су­є­мо зву­ки, і, як­що цьо­му за­ва­жа­ють, то тим са­мим га­ль­му­ють роз­ви­ток мо­ви.

Ук­ра­їн­сь­ка мо­ва має ду­же фо­не­тич­ний пра­во­пис, і ми звик­ли ду­ма­ти, що пи­ше­мо те, що чи­та­є­мо. В ин­ших мо­вах це не так. На­при­клад, у пор­ту­галь­сь­кій мо­ві — на­в­па­ки: чи­та­є­мо те, що пи­ше­мо. І це зо­всім не од­не й те са­ме! Ко­ли ми пи­ше­мо по-ук­ра­їн­сь­ки, ми не збе­рі­га­є­мо всь­о­го, що го­во­ри­мо. І це призво­дить до не­од­но­знач­н­о­го про­чи­тан­ня. В пер­шу чер­гу че­рез від­сут­ність на­го­ло­су. У пор­ту­галь­сь­кій мо­ві на­в­па­ки: на­пи­са­не сло­во мож­на од­но­знач­но (мо­же, з кіль­ко­ма ви­клю­чен­ня­ми) про­чи­та­ти, як­що зна­ти пра­ви­ла (для да­н­о­го ді­а­лек­ту). Але, як­що по­чу­те сло­во вам не­зна­йоме, йо­го мож­на за­пи­са­ти кіль­ко­ма спо­со­ба­ми. До ре­чі, в ро­сі­йсь­кій теж. В ан­г­лі­йсь­кій мо­ві все ще гір­ше — сло­во не­об­хід­но зна­ти і для то­го, щоб йо­го пра­ви­ль­но про­чи­та­ти, і для то­го, щоб йо­го пра­ви­ль­но за­пи­са­ти. А вже в ки­тай­сь­кій...

Але чо­му ми звик­ли вва­жа­ти, що фо­не­тич­ність — це доб­ре? Оче­вид­но, нам зда­є­ть­ся, що так про­с­ті­ше. При­чо­му як­що пор­ту­галь­сь­кою мо­вою про­с­ті­ше чи­та­ти, то по-ук­ра­їн­сь­кі — пи­са­ти. І вже на цьо­му ета­пі не оче­вид­но, що бу­де най­з­руч­ні­шим.

Зви­чай­но, мож­на бу­ло б при­ду­ма­ти та­кий фо­не­тич­ний пра­во­пис, який дозво­ляв би од­но­знач­но за­пи­су­ва­ти по­чу­те і од­но­знач­но про­чи­та­ти на­пи­са­не. На­при­клад, вве­с­ти в ук­ра­їн­сь­ку мо­ву до­дат­ко­ві бук­ви і обо­в'яз­ко­вий на­го­лос. Але це уск­лад­нить на­пи­сан­ня. І на­в­па­ки — про­с­те на­пи­сан­ня обо­в'яз­ко­во уск­лад­нить чи­тан­ня.

Та цьо­го ма­ло: на­віть фо­не­тич­ність пра­во­пи­су ство­рює труд­но­щі в пор­ту­галь­сь­кій мо­ві. Але ще біль­ші про­б­ле­ми ви­ни­ка­ють в ук­ра­їн­сь­кій! Роз­гля­не­мо для при­кла­ду три сло­ва: лід, плід і слід. За­кін­чу­ю­ть­ся во­ни од­на­ко­во, ма­ють од­на­ко­вий рід, от­же, на­ле­жать до тої са­мої від­мі­ни. Але при від­мі­ню­ван­ні ми ба­чи­мо, що все не зо­всім так. У ро­до­во­му від­мін­ку во­ни пе­ре­тво­рю­ю­ть­ся від­по­від­но на льо­ду, пло­ду і слі­ду. Од­на й та са­ма бук­ва і чер­гу­є­ть­ся по-різ­но­му!

А все че­рез те, що ця бук­ва, на­справ­ді, не од­на й та са­ма! Во­на про­с­то чи­та­є­ть­ся (а зна­чить і пи­ше­ть­ся) од­на­ко­во. У пло­ді це транс­фор­мо­ва­на о, а в льо­ді во­на ще й сто­я­ла піс­ля м'я­к­о­го зна­ку, який пе­ред і не пи­ше­ть­ся і вже не впли­ває на чи­тан­ня. Що сто­су­є­ть­ся слі­ду, то тут зо­всім ин­ша бук­ва — ѣ, яка те­пер пе­ре­да­є­ть­ся за до­по­м­о­гою і. Ок­рім цьо­го, є ще бук­ва е, що пе­рейшла в і, на­при­клад у сло­ві вед­мідь. Ще в ук­ра­їн­сь­кій мо­ві є бук­ва і, яка чер­гу­є­ть­ся з й (то­му й логіч­но пи­са­ти як ј). До цьо­го слід до­да­ти ще й букву и, яка, за­вдя­ки сов­ку й осо­бис­то то­ва­ри­шу Ста­лі­ну, пе­ре­м­огу як­о­го ми не­дав­но від­свят­ку­ва­ли, на по­чат­ку сло­ва за­пи­су­є­ть­ся як і, але з й, зви­чай­но ж, не чер­гу­є­ть­ся.

Зі зга­да­ни­ми сло­ва­ми все в по­ряд­ку: во­ни до­сить ча­с­то вжи­ва­ю­ть­ся, і всі зна­ють, які лі­те­ри з яки­ми там чер­гу­ю­ть­ся. Про­б­ле­ма по­чи­на­є­ть­ся, ко­ли ти зу­с­трі­ча­єш яке­сь не та­ке вжи­ва­не сло­во. На­при­клад, глід. Як йо­го пи­са­ти в ро­до­во­му, гло­ду, як у слов­ни­ку, чи гльо­ду? Мож­на лег­ко за­про­по­ну­ва­ти ще два ва­рі­ян­ти: гле­ду і глі­ду...

І який об­ра­ти, як­що ми не зна­є­мо пра­ви­ль­ну від­по­відь? Пра­ви­ла від­мі­ню­ван­ня нам про це не ка­жуть! Це мож­на бу­ло б ви­рі­ши­ти за до­по­м­о­гою но­вих лі­тер, які б вка­зу­ва­ли на пра­ви­ль­не чер­гу­ван­ня, як це зроб­ле­но, на­при­клад, у ро­сі­йсь­кій мо­ві. У цьо­му ра­зі нам по­тріб­но бу­ло б ви­в­чи­ти як сло­во пи­ше­ть­ся і за­галь­ні пра­ви­ла чер­гу­ван­ня, а не те, як пра­ви­ль­но чер­гу­ю­ть­ся зву­ки в кож­но­му сло­ві ок­ре­мо.

Мож­ли­во, для но­сія мо­ви та­кий пра­во­пис бу­де менш зруч­ним. Про­те на цьо­му про­с­то­му при­кла­ді мож­на по­ба­чи­ти, що між фо­не­ти­кою та ети­мо­л­огію по­трі­бен ком­п­ро­міс, а не бо­ро­ть­ба на­ро­ду за зві­ль­нен­ня від дик­та­ту­ри мо­во­знав­ців. То­му що як ети­мо­л­огіч­ний, так і фо­не­тич­ний за­пи­си ма­ють свої не­до­лі­ки і свої пе­ре­ва­ги. Важ­ли­во зро­зу­мі­ти, що пи­сь­мо — це не про­с­то за­пис зву­ків, а са­мо­сті­й­на скла­до­ва мо­ви.

Ми звик­ли до фо­не­тич­нос­ти і вва­жа­є­мо її най­з­руч­ні­шою. Та ми не звер­та­є­мо ува­гу на те, що ми втра­ча­є­мо при цьо­му. При­кла­дом ети­мо­л­огіч­ної мо­ви є, на­при­клад, ки­тай­сь­ка. Її іє­р­ог­лі­фи ви­в­чи­ти склад­но, але ті, хто це зро­бив, мо­жуть по­ро­зу­мі­ти­ся з ти­ми, хто го­во­рить ин­шим ки­тай­сь­ким ді­а­лек­том або на­віть япон­сь­кою. Те са­ме мож­на бу­ло б зро­би­ти, на­при­клад, для сло­в'ян­сь­ких мов, за­про­ва­див­ши ба­га­то но­вих лі­тер, які по-різ­но­му чи­та­ю­ть­ся в різ­них мо­вах. Цьо­го ро­би­ти, зви­чай­но ж не тре­ба, але зга­да­є­мо, що будь-яка мо­ва — це ді­а­лект, що має влас­ну ар­мію і флот. І фо­не­тич­ність ук­ра­їн­сь­кої мо­ви зму­шує адап­ту­ва­ти ді­а­лек­т­ну ви­мо­ву до за­галь­но­на­ці­о­наль­ної нор­ми пра­во­пи­су на­стіль­ки, на­скіль­ки мож­ли­во. То­му ук­ра­їн­сь­кі ді­а­лек­ти, крім ок­ре­мих слів, ві­д­різ­ня­ю­ть­ся тим, чим дозво­ляє ві­д­різ­ня­ти­ся ук­ра­їн­сь­кий пра­во­пис — на­го­ло­сом і ви­мо­вою бук­ви щ.

Чи га­ль­мує це роз­ви­ток мо­ви? Так, без­пе­реч­но. Як­би пра­во­пис не дик­ту­вав пра­ви­ла ви­мо­ви, ді­а­лек­ти роз­ви­ва­ли­ся б по-різ­но­му і, зреш­тою, пе­ре­тво­ри­ли­ся б на різ­ні мо­ви. Але пра­во­пис, фо­не­тич­ний чи ети­мо­л­огіч­ний, тут не ви­нен. Про­с­то ко­ли ве­ли­ка спі­ль­но­та лю­дей роз­мов­ляє од­ною мо­вою, її важ­че змі­ню­ва­ти, ніж мо­ву ок­ре­м­о­го се­ли­ща. Та­ка от гло­ба­лі­за­ція...

Далі...