Трошки психоналізу

Я зав­жди ди­ву­вав­ся, ко­ли час від ча­су чую іс­те­рич­ні за­пе­ре­чен­ня яки­хось ма­со­вих убивств чи ин­ших кри­ва­вих зло­чи­нів. Ну, на­при­клад, Го­ло­до­мо­ру. Мов­ляв, не бу­ло йо­го! Це все ви­гад­ки! Скіль­ки мож­на вже му­с­о­ли­ти цю те­му? Як же ви за­дов­ба­ли ци­ми пляс­ка­ми на кіс­т­ках! І то­му по­діб­не... Ме­ні бу­ло ці­ка­во, чо­му ме­не, на­при­клад, ні­як не дра­тує згад­ка, ска­жі­мо, про вір­мен­сь­ку рі­за­ни­ну або Апар­те­їд, а ин­ших зра­зу по­чи­нає кор­чи­ти про­с­то від від­по­від­них клю­чо­вих слів.

Ду­маю, від­по­відь на­справ­ді ду­же про­с­та. Всім відо­мо про­ти ко­го на­прав­ле­ні бу­ли ті чи ин­ші зло­чи­ни. І як­що лю­ди­на, свідо­мо чи під­свідо­мо, вва­жає, що ма­со­ве ви­ни­щ­ен­ня тих чи ин­ших на­ро­дів, со­ці­аль­них груп або ре­лі­гі­й­них те­чій є при­й­нят­ним, ви­прав­да­ним, при­род­но, що во­на по­чи­нає спів­чу­ва­ти тим, хто цим ви­ни­щ­ен­ням за­й­мав­ся. На­с­лід­ком цьо­го спів­чут­тя є ото­тож­нен­ня се­бе з убив­ця­ми, а від­так, лю­ди­на по­ду­м­ки стає спів­учас­ни­ком убив­с­т­ва. І ко­ли, на­при­клад, у при­сут­нос­ті на­цис­та зга­ду­ють про Го­ло­кост, той спри­й­має це як осо­бис­те зви­ну­ва­чен­ня — хай на­віть цей на­цист до­сі ні­як не ви­яв­ляв сво­їх на­цис­т­сь­ких погля­дів.

Той, хто зга­дав про зло­чин, мо­же на­віть не підо­зрю­ва­ти про лю­ди­но­не­на­вис­ни­ць­ку сут­ність спів­роз­мов­ни­ка. Біль­ше то­го, ос­тан­ній мо­же ціл­ком свідо­мо її при­хо­ву­ва­ти і не­бе­з­під­став­но вва­жа­ти, що ні­хто ні­ко­ли про неї не ді­зна­є­ть­ся. Але під­свідо­мість не знає, що при­хо­ва­но, а що ні, під­свідо­мість не ду­же ві­д­різ­няє справ­ж­ній зло­чин від уяв­н­о­го. І ко­ли са­ма згад­ка про зло­чин стає схо­жою на зви­ну­ва­чен­ня, то та­ке зви­ну­ва­чен­ня зав­жди є осо­бис­тим: це ти, ста­лі­ніс­те, мо­рив ук­ра­їн­ців го­ло­дом, це ти, на­цис­те, від­прав­ляв єв­ре­їв у кре­ма­то­рій, це ти, ра­сис­те, ка­ту­вав нег­рів...

А да­лі вми­ка­є­ть­ся най­при­мі­тив­ні­ша ре­ак­ція зло­чин­ця, як­о­го впі­йма­ли на га­ря­чо­му, — за­пе­ре­чен­ня... Ну а дру­гою ре­ак­ці­єю є реф­лек­тор­ний по­шук тих, на ко­го мож­на зва­ли­ти про­ви­ну. Ду­же при­ко­ль­но бу­ває спо­сте­рі­га­ти за ци­ми реф­лек­са­ми, ко­ли лю­ди­на по­чи­нає ви­прав­до­ву­ва­ти­ся за те, в чо­му її ні­хто не зви­ну­ва­чу­вав...

Далі...