Пуститися берега

По­ди­вив­ся «Пус­ти­ти­ся бе­рега», який я б на­звав се­рі­я­лом з аль­тер­на­тив­ної ре­аль­нос­ти. Ко­жен ге­рой схо­жий на лю­ди­ну, до­ки уваж­но до нь­о­го не при­див­ля­єш­ся. А як­що при­ди­ви­ти­ся, стає зро­зу­мі­ло, що ні­яка це не лю­ди­на! У ме­не вза­га­лі скла­ло­ся вра­жен­ня, що сце­на­рій пи­са­ли реп­ти­ло­ї­ди ин­шо­пла­не­т­ні до­с­лід­ни­ки, які пе­ре­ві­ря­ють, на­скіль­ки їм вда­ло­ся зро­зу­мі­ти люд­сь­ку по­ве­дін­ку.

По-пер­ше, всі ге­рої ма­ють про­с­то не­ймо­вір­ну фо­т­огра­фіч­ну па­м'ять, на ефек­тив­ність якої не впли­ва­ють на­віть ал­к­о­голь та стрес. Зви­чай­но, жо­ден мо­зок не здат­ний про­ана­лі­зу­ва­ти всю цю ін­фор­ма­цію зра­зу. То­му ана­ліз від­бу­ва­є­ть­ся в під­свідо­мос­ті, а ре­зуль­та­ти пе­рі­о­дич­но ви­пли­ва­ють у свідо­мість за до­по­м­о­гою асо­ці­а­тив­них за­чі­пок. І це мо­же ста­ти­ся ко­ли зав­год­но — че­рез кіль­ка тиж­нів або на­віть мі­ся­ців піс­ля по­дії!

По-дру­ге, аб­со­лют­но всі ге­рої є па­ра­но­ї­ка­ми. При­чо­му, на від­мі­ну від лю­дей, спі­ль­на дія не спри­яє зро­с­тан­ню до­ві­ри, а на­в­па­ки! Що­біль­ше ге­рой вза­є­мо­діє з ин­ши­ми, то мен­ше їм до­ві­ряє! Це від­бу­ва­є­ть­ся до­ти, до­ки зна­йомі не пе­ре­тво­рю­ю­ть­ся на смер­те­ль­них во­р­огів. І, як­що не­ма об­ме­жен­ня з бо­ку за­ко­ну, во­ни про­с­то не ма­ють ин­ш­о­го ви­бо­ру, ок­рім уби­ва­ти один од­н­о­го. Оче­вид­но, пред­став­ни­ки по­за­зем­ної ци­ві­лі­за­ції, роз­ви­ва­ли свій ін­те­лект за до­по­м­о­гою по­с­ті­й­ної внут­ріш­нь­огрупо­вої бо­ро­ть­би. І див­но на­віть, як їм уза­га­лі вда­ло­ся до­ле­ті­ти до на­шої пла­не­ти. Схо­же, що для них ли­ша­є­ть­ся не­зро­зу­мі­лим по­нят­тя до­ві­ри між лю­дь­ми. Во­ни про­с­то спри­й­ма­ють та­ку по­ве­дін­ку, як особ­ли­вість люд­сь­к­о­го ви­ду, і тупо на­ма­га­ю­ть­ся її імі­ту­ва­ти. По-мо­є­му, ли­ше за до­по­м­о­гою аль­тер­на­тив­ної логі­ки по­яс­ни­ти, гро­ші, зреш­тою, по­трап­ля­ють ко­му тре­ба, про­при те, що ге­рої ве­сь час но­сять їх у ва­лі­зах і су­м­ках, без ус­я­кої пе­ре­с­то­р­оги пе­ре­да­ють, по­вер­та­ють, за­бу­ва­ють, роз­ки­да­ють пач­ка­ми...

Це при то­му, що всі ге­рої спри­й­ма­ють па­ра­ною (не ли­ше свою, а й ин­ших), як щось ціл­ком нор­маль­не. Бу­дучи під підо­зрою, во­ни на­віть не на­ма­га­ю­ть­ся за­сто­су­ва­ти свій ду­же ви­со­кий ін­те­лект для ви­прав­дан­ня. Бо зна­ють, що це не до­по­мо­же. Ко­жен ге­рой пси­хо­л­огіч­но го­то­вий до то­го, що як­що йо­го ви­кри­то, він од­но­мо­мен­т­но стає во­р­о­гом но­мер один. Усі зна­ють, що су­м­ні­вів у про­тив­ної сто­ро­ни, на яких мож­на зі­гра­ти, не бу­де за озна­чен­ням.

Та­кож, оче­вид­но, для пред­став­ни­ків по­за­зем­н­о­го ро­зу­му ли­ша­є­ть­ся за­гад­кою ба­ланс між ло­я­ль­ніс­тю та зра­дою, за­ко­но­слух­ня­ніс­тю та від­да­ніс­тю, по­ва­гою та прин­ци­па­ми. Бо по­єд­нан­ня цих рис на­стіль­ки ек­лек­тич­не, а ге­рої стри­ба­ють від од­н­о­го до ин­ш­о­го на­стіль­ки лег­ко і без­при­чин­но, що не всти­га­єш слід­ку­ва­ти! Схо­же, що во­ни нас про­с­то не ро­зу­мі­ють! Ми їм зда­є­мо­ся пси­ха­ми, мо­ти­ва­ція яких пов­ніс­тю за­ле­жить від по­точ­н­о­го гор­мо­наль­н­о­го ба­лан­су!

Ні, я ро­зу­мію, що в нар­ко­ма­нів у го­ло­ві все склад­но! Але як­що че­рез п'ять хви­лин піс­ля не­адек­ват­ної по­ве­дін­ки, во­ни рап­том ста­ють адек­ват­ни­ми і по­чи­на­ють мис­ли­ти ціл­ком ра­ці­о­наль­но, а ино­ді на­віть про­по­ну­ють якісь ге­ні­я­ль­ні ідеї... А, ну і не­нар­ко­ма­ни по­во­дя­ть­ся точ­ні­сі­нь­ко як нар­ко­ма­ни! Купив ма­ши­ну, роз­бив ма­ши­ну, під­па­лив гро­ші, за­га­сив, пі­шов, пе­ре­ду­мав і вер­нув­ся, зно­ву пі­шов, по­дзво­нив у по­лі­цію і втік — це ве­ли­кий ге­ній Гей­зен­берг! І за це да­ють Емі?!

Вза­га­лі, усі ха­рак­те­ри ві­д­різ­ня­ю­ть­ся хі­ба що сво­ї­ми ма­ні­я­ми. У ко­гось це «ді­ти — кві­ти жит­тя», у ко­гось — «сі­м'я по­над усе», у ко­гось по­мс­та, або ро­бо­та, або ще якась фіг­ня, яка слу­гує пе­ре­ми­ка­чем, що лег­ко пе­ре­тво­рює най­кра­щ­о­го дру­га в найлю­ті­ш­о­го во­р­ога, і на­в­па­ки. А для то­го, щоб пе­ре­ми­кач пра­цю­вав на сю­жет, ту­ди до­да­на та­ка кіль­кість ви­пад­ко­во­с­тей і збі­гів, що на­віть не сміш­но...

Ок­ре­мо хо­че­ть­ся ска­за­ти, хоч я ні­ч­о­го не знаю про ва­рін­ня ме­там­фе­та­мі­нів, ме­ні зда­є­ть­ся, що сце­на­рис­ти яв­но плу­та­ють хе­мію з ал­хе­мі­єю. Фак­тич­но ве­сь сю­жет кру­ти­ть­ся на­в­ко­ло то­го, що ні­хто не має стіль­ки ма­ни, скіль­ки її має ве­ли­кий хе­мік, який єди­ний мо­же го­ту­ва­ти чис­тий бла­кит­ний мет! Усі ин­ші на­віть бли­зь­ко так не мо­жуть: роб­лять те са­ме, що й він, по­вто­рю­ють про­с­то за ним, а ре­зуль­тат не від­тво­рю­є­ть­ся! Ну, мо­же не че­рез брак ма­ни, а че­рез те, що той їм не від­кри­ває клю­чо­в­о­го мо­мен­ту, хоч і ва­рить у них на очах. І на­віть дип­ло­мо­в­а­ні спе­ці­я­ліс­ти не мо­жуть від­га­да­ти, що во­но та­ке! Фі­ло­соф­сь­кий ка­мінь, ли­бонь, не мен­ше!

Ну і, оче­вид­но, щоб доб­и­ти лю­ди­ну, яка на­ма­га­є­ть­ся знай­ти хоч якусь логі­ку в сю­же­ті, у най­більш ці­ка­вих міс­цях нам по­ка­зу­ють встав­ки з ми­ну­л­о­го і май­бут­нь­о­го! Са­ме тут мій мо­зок від­клю­ча­є­ть­ся і стає пов­ніс­тю від­кри­тим для пе­ре­пр­огра­му­ван­ня пси­хо­про­ме­ня­ми з ор­бі­таль­ної стан­ції при­бу­ль­ців...

Далі...