Сь­о­год­ні вкот­ре пе­ре­ко­нав­ся, що ук­ра­їн­сь­ке суспі­ль­с­т­во хво­ре і хво­ре не­ви­ло­ков­но. Зно­ву пи­шуть про Го­ло­до­мор як про ге­но­цид, який був і який не хо­чуть ви­зна­ва­ти де­які гро­ма­дя­ни Ук­ра­ї­ни. Не ка­жучи вже про "брат­ні кра­ї­ни". На­скіль­ки тре­ба бу­ти хво­рим, щоб жи­ти в Ук­ра­ї­ні і за­пе­ре­чу­ва­ти та­кі ре­чі? Це важ­ко уя­ви­ти. Але й на­віть ті, хто не за­пе­ре­чу­ють факт Го­ло­до­мору, чо­мусь свідо­мо за­бу­ва­ють, що без­по­се­ред­ні ви­ко­нав­ці цих зло­чин­них дій жи­ві і до­сі. В то­му чис­лі і в Ук­ра­ї­ні. Не­вже не вар­то їх за­су­ди­ти і по­са­ди­ти, адже та­кі зло­чи­ни не ма­ють стро­ку дав­но­с­ти? Ні, кра­ще ба­ла­ка­ти, пе­ре­ли­ва­ю­чи з пус­т­о­го в по­рож­нє! Ну ви­з­на­ють Го­ло­до­мор ге­но­ци­дом ще кіль­ка кра­їн, ну вста­нов­лять ще кіль­ка па­м'ят­ни­ків не­вин­ним жер­вам... Але хі­ба це до­по­мо­же? Адже го­лов­не, на мою ду­м­ку, за­по­біг­ти по­вто­рен­ню по­діб­ної тра­ге­дії. А для цьо­го по­тріб­но, щоб по­ка­ран­ня бу­ло не­ми­нучим. Ус­відом­лен­ня цьо­го, як по­ка­за­ли по­дії 2004-2006 ро­ків, в ук­ра­їн­сь­ко­му суспі­ль­с­т­ві не­ма. А без­кар­ність, як відо­мо, по­ро­джує все­доз­во­ле­ність. То­му на нас че­ка­ють но­ві го­ло­до­мо­ри, чор­но­би­лі, при­х­ва­ти­за­ції...

Далі...