Сьогодні в нас день вшанування пам'яті учасників бойових дій на території инших держав. В перекладі на людську мову це означає день вшанування окупантів (мені тут доведеться багато чого перекладати на людську мову, бо наші ЗМІ, схоже, зовсім від неї відвикли).

Отже, в цей визначний день, я не можу не прокоментувати чудову новину — а особливо її подачу — про відкриття пам'ятника воїнам-інтернаціоналістам (гарматному м'ясу, що його посилала радянська влада на смерть). От як коментує цю чудесну подію пересічний воїн-афганець заступник голови ради ветеранів військових конфліктів Дарницького району Києва:

"Если бы было надо, я бы еще раз поехать. У меня нормальные друзья были. Есть что вспомнить. Хотя меня ранило тажело, в госпитале лежал. Но ни о чем не жалею."

Я не знаю, як там бідолаху поранило, але якби мене там поранило, чи, не дай боже, я просто так кілька років згаяв би на тій безглуздій війні, то я навряд чи не жалів би про це. Але тому пану справді нема про що шкодувати — він же не безногий інвалід, що жебракує по підземних переходах, — він заступник голови якоїсь там ради ветеранів, а це значить, що життя його вдалося. І він би знову був поїхав, якби була потреба. Тобто відправив би гарматне м'ясо на смерть, якби начальство наказало, причому, напевно, виголошував би будь-які гасла і під будь-яким прапором.

Що стосується звичайних солдат, то вони коментують це трохи не так. Ну нічого — вони скоро повимирають і залишаться тільки пам'ятники і голови рад ветеранських організацій...

Одним словом, вітаю всіх з цим прекрасним святом!

Далі...