Текіла

Ко­ли я при­їхав у Ґва­да­ла­ха­ру, ме­ні со­ро­м'яз­ли­во ска­за­ли, що ди­ви­ти­ся тут не­ма чо­го. Це не Ме­хі­ко — про­він­ція. Але в ре­зуль­та­ті я ледь встиг за тиждень огля­ну­ти най­ці­ка­ві­ше... А в су­бо­ту ме­не по­вез­ли в зна­ме­ни­те міс­то Те­кі­ла. Влас­не, про міс­то я не знав, але про на­пій чув. Цей на­пій на­зва­ли на че­сть міс­та, де йо­го по­ча­ли ви­роб­ля­ти. Те­кі­лою на­зи­ва­є­ть­ся тіль­ки на­пій, ви­роб­ле­ний в пев­но­му ре­ґі­о­ні з пра­ви­ль­ним клі­ма­том і за­сте­ре­же­ни­ми ав­тор­сь­ки­ми пра­ва­ми...

В са­мо­му міс­ті ба­га­то ма­га­зи­нів, де про­да­ють те­кі­лу. І на­віть да­ють про­дегус­ту­ва­ти. Як го­ди­ть­ся: з лай­мом і сіллю. Во­на ме­ні ду­же не спо­д­об­а­ла­ся. А по­тім я взнав, що це во­ни так зну­ща­ю­ть­ся з ту­рис­тів, то­му що нор­маль­ну те­кі­лу так не п'ють! Нор­маль­ну те­кі­лу я спро­бу­вав на дегус­та­ції без­по­се­ред­ньо на за­во­ді — на­ба­га­то смач­ні­ша! Її п'ють так: спо­чат­ку три­ма­ють у ро­ті, по­тім тре­ба на­бра­ти по­віт­ря в гру­ди і про­ко­в­т­ну­ти. На ви­дих мож­на від­чу­ти піс­ляс­мак, який за­ле­жить від типу те­кі­ли. Роб­лять те­кі­лу, ви­три­му­ю­чи у діж­ках, по­діб­но до то­го, як ви­роб­ля­ють ко­ньяк. Та­кож роб­лять “бі­лу” те­кі­лу — без особ­ли­в­о­го сма­ку. Її п'ють, як го­ріл­ку, зал­пом. Втім, хо­ро­шу го­ріл­ку теж зал­пом не п'ють. Ота­ке...

«Те­кіль­сь­ким експ­ре­сом» я не їз­див, але за роз­по­ві­дя­ми я зро­зу­мів, що ви­хо­ди­ти з нь­о­го особ­ли­в­о­го сен­су не­ма — там на­ли­ва­ють усю до­р­огу.  Хі­ба що ко­мусь ці­ка­во по­ба­чи­ти про­цес ви­роб­ниц­т­ва те­кі­ли... Ні­ч­о­го особ­ли­в­о­го в ньо­му не­ма. Та я мав змогу скуш­ту­ва­ти са­му аґа­ву — ду­же не­п­ога­но. На смак схо­же на мед, тіль­ки до­во­ди­ть­ся об­с­мок­ту­ва­ти твер­ді во­лок­на. А ще з те­кі­ли роб­лять кок­тейль «Мар­га­ри­та» — він ме­ні спо­д­об­ав­ся най­біль­ше...

Далі...