Нещодавно в Science зʼявилася контраверсійна стаття, в якій висувається гіпотеза про те, що поява губно-зубних фрикативних звуків ([f] та [v]) повʼязана з переходом людей від мисливсько-збиральницького способу життя до аграрного господарювання, завдяки чому люди стали вживати більше вареної їжі, яка сприяла збереженню такого (дитячого) прикусу, при якому верхні зуби виступають над нижніми. Це, в свою чергу, спрощує вимову губно-зубних фрикативів, які витісняють з ужитку губні звуки. Хоча багато тверджень, що їх роблять автори, вважаються сумнівними, в цілому висновок виглядає досить логічним, і, схоже, підтверджується мовною статистикою а також біомеханічним моделюванням. Справді, розповсюдження губно-зубних фрикативів добре фіксується серед індоєвропейських мов, історію розвитку яких вивчено найкраще. Разом з тим, як ми знаємо, розповсюджується і аграрний спосіб господарювання — навіть ті народи, що кочували ще 200 років тому, зараз практично всі стали осідлими.
У звʼязку з цим дуже цікаво згадати, що в українській мові донедавна спостерігався зворотній процес: давні губно-зубні фрикативи витіснялися апроксимантами або навіть повністю губними звуками! Так [f] було повсюдно замінено на [ɸ] (з подальшим переходом до /хв/, а відтак до /х/) та, подекуди, [p] (як, наприклад, в імені Пилип). Що стосується звуку [v], то його в українській мові нема й досі: натомість вживається апроксимант [ʋ] — і то лише перед голосними. В инших випадках буква в читається як повністю губний [β] (як у слові Київ).
Оскільки ми знаємо, що українці якось не дуже переходили в цей час від аграрного способу життя до мисливсько-збиральницького, можна припустити, що феномен переходу від губно-зубних до губних фрикативів повʼязаний з масовим захворюванням на бруксизм. Проте я маю кращу гіпотезу: в цей час українська мова формувалася таким чином, щоб легко було розмовляти з набитим ротом — отож і випадали всі звуки, що заважають жувати сало.
А якщо серйозно, то ясно, що найпростіше пояснення — це вплив тюркських мов, який, очевидно, збільшився завдяки навалі монгольської орди. Іронія є в тому, що процес повторного засвоєння губно-зубних фрикативів відбувається знову через навалу орди, тепер уже московської. Таким чином, схоже, що фонетичну євроінтеґрацію рухають ті самі чинники, що й економічну...
У звʼязку з цим дуже цікаво згадати, що в українській мові донедавна спостерігався зворотній процес: давні губно-зубні фрикативи витіснялися апроксимантами або навіть повністю губними звуками! Так [f] було повсюдно замінено на [ɸ] (з подальшим переходом до /хв/, а відтак до /х/) та, подекуди, [p] (як, наприклад, в імені Пилип). Що стосується звуку [v], то його в українській мові нема й досі: натомість вживається апроксимант [ʋ] — і то лише перед голосними. В инших випадках буква в читається як повністю губний [β] (як у слові Київ).
Оскільки ми знаємо, що українці якось не дуже переходили в цей час від аграрного способу життя до мисливсько-збиральницького, можна припустити, що феномен переходу від губно-зубних до губних фрикативів повʼязаний з масовим захворюванням на бруксизм. Проте я маю кращу гіпотезу: в цей час українська мова формувалася таким чином, щоб легко було розмовляти з набитим ротом — отож і випадали всі звуки, що заважають жувати сало.
А якщо серйозно, то ясно, що найпростіше пояснення — це вплив тюркських мов, який, очевидно, збільшився завдяки навалі монгольської орди. Іронія є в тому, що процес повторного засвоєння губно-зубних фрикативів відбувається знову через навалу орди, тепер уже московської. Таким чином, схоже, що фонетичну євроінтеґрацію рухають ті самі чинники, що й економічну...
Нема коментарів
Дописати коментар