Сь­о­год­ні спро­бу­вав пі­цу по­клас­ти в ду­хов­ку. Спо­д­об­а­ло­ся на­ба­га­то біль­ше, ніж з мік­рохви­льов­кою. З ці­єю пан­де­мі­єю я ще до­жи­ву­ся до то­го, що сам со­бі ка­ву ва­ри­ти­му!..

Дивлю­ся ка­нал «Твоя Під­пі­ль­на Гу­ма­ні­тар­ка». Умі­ють же лю­ди ці­ка­во роз­по­ві­да­ти про свої на­у­ко­ві за­ці­кав­лен­ня! Чи це їх ці­ка­вить щось не та­ке нуд­не, як у ме­не, — не знаю...

Оце зро­зу­мів, що дав­но не пи­шу про вра­жен­ня від но­вих кра­їн. Не знаю, чи це ста­рість, чи про­с­то вра­жен­ня вже не зда­ю­ть­ся на­стіль­ки но­ви­ми, щоб про них пи­са­ти. Ма­буть, те са­ме і з на­у­кою. Ко­ли по­чи­на­єш щось ви­в­ча­ти, во­но зда­є­ть­ся та­ким ве­ли­чез­ним і ці­ка­вим, а по­тім ро­зу­мі­єш, на­скіль­ки мі­зер­ним на цьо­му тлі є твоє ко­пир­сан­ня...

Підо­зрюю, що на цьо­му ета­пі лю­ди на­д­и­ха­є­ть­ся тим, що ро­зу­мі­ють, які во­ни кру­ті, по­рів­ня­но з ин­ши­ми. Як­би ж ме­ні бу­ло не на­плю­ва­ти на ин­ших лю­дей, я б, ли­бонь, теж мав би при­чи­ну со­бою пи­ша­ти­ся...

Далі...