понеділок, 9 лютого 2009 р.

Firewall для мозку


Це ворог, його треба було знищити... а не базар з ним влаштовувати.
[info]Олена Білозерська

У сучасному світі розповсюдити інформацію набагато легше, ніж перевірити. Більше того, ця інформація може бути ідеологією — інформаційним вірусом, призначення якого маніпулювати свідомістю мас для контроля над ними. Тому актуальною задачею є захист від цього. Я думаю, що об'єктом для ідеологічного враження є ідентичність. Ідентичність не тільки змушує людину вважати певні установки частиною свого “я”, але й вважати себе частиною певної спільноти, якій ідеологи можуть приписувати все, що їм заманеться. Захистом від цього є зменшення ідентичности.

Це зменшення не слід розуміти як відмову від самідентифікації, вподобань чи смаків. Просто необхідно усвідомити, що належність до певної спільноти означає спільність деяких інтересів. Деяких, а не всіх. Наприклад, якщо людина вірить в бога і дотримується православної обрядовости, це зовсім не означає, що вона має підтримувати КДБешних попів. Ця проста річ чомусь не всім є очевидною, хоча жодній нормальній людині не прийде в голову, наприклад, підтримувати маньяків на тій підставі, що вони теж гетеросексуали.

Точно так само слід ставитися до поняття “народ”. Інтереси українського народу — це інтереси українців, тобто кожного конкретного українця. А якщо так звані “національні інтереси” протирічать інтересам українців, то це не національні інтереси, а ідеологічне зомбування. Наприклад, “газ папісят” — це не українські національні інтереси, а інтереси тільки деяких, хай і дуже поважних українців на чолі з Рінатом Леонідовичем. Чи потрібно українському народу захищати інтереси цих “українців”? Я думаю, що на це питання значно легше відповісти, ніж на ідеологічну маячню навколо нього...

На мою думку, великою проблемою українців є широта їхньої ідентичности: вони себе вважають і українцями, і трошки поляками, і трошки росіянами, релігійними і, одночасно, язичниками, атеїстами, але з забобонами, підтримують вільний ринок, але зі збереженням пільг, доплат і вільних економічних зон, хочуть свободи, але щоб хтось сильною рукою навів порядок... Це все дає величезні можливости для маніпуляцій. І люди на них купляються.

За прикладом далеко ходити не треба. Уявіть собі реакцію пересічного росіянина, якщо він побачить сторінку badnameofrussia.com.ru яка називається «Hańba Rosji», де буде список на чолі якого будуть:
  1. Władimir Putin,
  2. Dmitrij Miedwiediew,
  3. Aleksandr Suworow,
  4. Iwan Susanin.
Я думаю, що він просто подумає, що поляків комплекси замучили. Ну, в крайньому разі попінгує трохи їхній север.

А що робить у такому випадку українець? Він там реєструєтьйся і починає голосувати і щось доводити... Тобто робить насправді саме те, для чого все це задумувалося. Адже довести нічого не вдасться, зате участь українців у цьому фарсі легітимізує саму акцію. Організатори зможуть заявити, що в обговоренні брали участь українці, а по результату обговорення було затверджено “ганебний” список. Думаю, очевидно, що затверджувати цей список будуть неукраїнці. Так працює ідеологічна машина...

Протиставити цьому можна одне: звуження ідентичности. Необхідно усвідомити, що бути українцем, бути християнином, бути селянином чи програмістом на C++ ще не означає існування якогось міфічного “ми” з упередженим світосприйняттям. Це і є найпершим фільтром для вашого firewall. Якщо ви бачите фрази, що починаються зі слів “ми українці потребуємо/вимагаємо/підтримуємо/проти” (список можна продовжувати), я рекомендую читати текст дуже обережно. А якщо перед “українці” додатково вживається займенник всі, або текст написано неукраїнською мовою, читати його, на мою думку, взагалі не варто! Якщо ви бачите подібні словосполучення, раджу помітити джерело як спам і більше його не читати взагалі.

Аналогічне правило можна застосовувати до будь-якої иншої суспільної групи. Для зменшення навантаження на firewall можна додавати в спам також своїх знайомих. Кого додавати визначити дуже просто: прослідкуйте за лексикою. Якщо людина серйозно, а не жартома, вживає зневажливі слова для несвого народу (ляхи, кацапи, хохли, жиди, хачі), несвоєї релігії (сектанти, розкольники, невірні, гої, єретики) або несвого соціального прошарку (буржуї, селюки, люмпени), вона однозначно є інформаційно заразною. Від таких людей можна легко підхопити інформаційний вірус, тому спілкуватися з ними слід дуже обережно і тільки тоді, коли цього неможливо уникнути. Трохи потренувавшись, можна навчитися визначати також носіїв популярних вірусів. Такі люди вживають характерні модні слова: “розкол”, “федералізм”, “стабільність”, “братній народ”, “насильницька українізація”, “ліберастичний”, “політична нація”, “проросійський”, “проукраїнський”, “проамериканський” тощо...
Бережіть свій мозок!

пʼятниця, 6 лютого 2009 р.

Україна проти сомалійских піратів


Якщо ви хочете стати справжнім сомалійським піратом, поступайте в Сомалійський Національний Університет Водного Розбою, на факультет піратства, спеціяльність 66613 — грабунок човнів високого тонажу. Практика проходить поблизу піратської бази. Дипломний проєкт — в Аравійському морі.
(анекдот)

Сучасні пірати діють приблизно однаково: захоплюють кораблі і тримають їх у полоні поки не отримують викуп. Робота важка і ризикована, бо замість викупу можуть застосувати силу... Так працювали донедавна, доки не попалися їм у заручники українці... Ну хіба могли знати сомалійські пірати, що в центрі Європи знаходиться країна, яка живе у середньовіччі? Українські громадяни живуть так, що платять за свою власність замість того, щоб отримувати прибуток. А “зрадники”, які поїхали з країни на заробітки, цікаві лише якщо заплатять державі відкупні. Яку ж цінність для України можуть мати українські заручники? Хіба що використати для піару...

Уявляю собі стан нещасних піратів, яким українські заручники принесли тільки збитки! Певно, таке вони бачать вперше! Ну, будуть знати тепер кого можна брати в заручники, а кого — ні.

понеділок, 2 лютого 2009 р.

Японський транспорт


Автобуси в Японії коштують набагато дорожче за бразильські. Порівнювати їх важко, оскільки в Японії проїзд залежить від відстані. Навіть у автобусі. Але в середньому поїздка на автобусі виходить удвічі дорожчою. Зате водії автобусів не роблять різких рухів. На зупинці автобус нахиляється до тротуару, очевидно для того, щоб людина на візку могла просто в'їхати в автобус без піднімання. Бразильські автобуси (принаймні ті, що я бачив) влаштовані инакше: людина на візку можа заїхати на підйомник, на який можуть перетворюватися сходинки.

Метро в Японії теж набагато дорожче. І утворює досить складну систему з електричками. За великим рахунком метро нічим не відрізняється від приміських електричок — система однакова: обираєш кінцеву зупинку, купляєш в електронній касі квиток, а потім він також автоматично перевіряється на виході і на вході. Розібратися в цьому було б просто неможливо, якби всі написи не було продубльовано англійською мовою. Щоправда деякі дрібні станції иноді підписують тільки на кандзі.

Японці, навіть ті, що не говорять по-англійськи, завжди допоможуть “прибульцям” знайти те, що треба. У крайньому разі покажуть пальцем. Одна японка, в якої ми спитали напрямок до станції, спеціяльно прийшла в наш вагон, щоб сказати, коли нам виходити. Не знаю чи це японська ввічливість, чи просто бажання не втратити обличчя перед представником чужорідної цивілізації. Про прибульців я не жартую — у мене в анкеті для в'їзду було вжито саме це слово: alien passportпаспорт прибульця.

Електрички мають різну швидкість і різну ціну. Їхати супер-експресом — найдорожче, зате відстань від Хіросіми до Кіото (приблизно в півтора рази менше ніж від Дніпропетровська до Києва) долається за дві години. Коштує таке задоволення теж недешево — приблизно сто доларів в один кінець. Зате подібна поїздка не сприймається як далека подорож: електрички ходять щодвадцятьхвилин, квитки не потрібно купляти заздалегідь, а загальний час поїздки можна порівнювати з поїздкою громадським транспортом через Сан-Паулу з північного заходу на південний схід.

Японці рідко користуються автомобілями. По місту вони їздять на велосипедах, якщо це не дуже далеко. І вони не мають такої кількости автомобілів, яку мають бразилійці чи українці. Якщо японцю ліньки крутити педалі, він купує моторолер. Але більшість їздить на велосипедах. Це не тільки економія грошей і часу, який витрачається у пробках. Це просто зручно. Зручно, тому що вулиці пристосовані до їзди на велосипедах. По-перше, вони рівні. Попри те, що Кіото знаходиться в горах, вулиці не мають підйомів, які важко долати на велосипеді. Це досягається дуже просто: на схилах холмів нема вулиць — там знаходяться храми та парки, або просто зелені насадження. По-друге, вулиці мають досить широкі тротуари і, часто, розмітку для велосипедів. Втім, японці на неї не звертають увагу, тому сильно розганятися небезпечно — можна збити перехожого.

Після щоденної картини, яку я бачу в Сан-Паулу — дороги, узбіччя яких являють собою суцільну парковку, а також щільний потік машин і пробки — бачити натомість напівпорожні дороги і велосипедні “парковки” було приємно. Також порадували прямі вулиці, хоча орієнтуватися в місті я так і не навчився...