Спуск Інани

Здав­на лю­ди при­пи­су­ва­ли при­род­ним яви­щам бо­же­с­т­вен­ну во­лю. Так, пла­не­ту Ве­не­ру уособлю­ва­ла шу­мер­сь­ка боги­ня Іна­на, яку се­мі­ти ста­ли на­зи­ва­ти Іш­тар, а гре­ки — Ас­тартою. Гре­ць­ка боги­ня Аф­ро­ді­та успад­ку­ва­ла ба­га­то рис від Ас­тар­ти. Зго­дом рим­ля­ни на­зва­ли її Ве­не­рою, а вже на че­сть неї бу­ло на­зва­но пла­не­ту. Та­ким чи­ном, пла­не­та Ве­не­ра на­зва­на на че­сть рим­сь­кої вер­сії гре­ць­кої боги­ні, що від­по­ві­дає шу­ме­ро-ак­ка­ді­йсь­кій боги­ні, що уособлює цю пла­не­ту.

Мі­фи про Іна­ну роз­по­ві­да­ють та­кож про рух ці­єї пла­не­ти, яку з Зем­лі вид­но то на за­хо­ді вве­че­рі, то на схо­ді вран­ці. Че­рез це сло­вʼя­ни, на від­мі­ну від шу­ме­рів, ду­ма­ли, що це дві різ­ні зо­рі — дві се­с­т­ри — Зо­ря Ве­чір­ня і Зо­ря Ран­ко­ва. Піс­ля то­го, як Ве­чір­ня Зо­ря зни­кає на за­хід­но­му об­рії, че­рез кіль­ка днів на схо­ді зʼяв­ля­є­ть­ся Зо­ря Ран­ко­ва. Цей день і став свя­том на че­сть Іна­ни, або ж Іш­тар, яку гер­ман­ці на­зи­ва­ли Іс­тар, ан­г­лі­йсь­кою — Easter, або Ве­лик­день, як­що ук­ра­їн­сь­кою. У цей день Іна­на по­вер­та­є­ть­ся з-за Сон­ця, зі спід­нь­о­го сві­ту, а Ве­не­ра стає ви­ди­мою на схо­ді, що в 2020 ро­ці від­бу­де­ть­ся аж у кін­ці чер­в­ня. Але свят­ко­ві ка­лен­да­рі дав­но скла­да­ють не ас­т­ро­но­ми, то­му й Ве­лик­день свят­ку­ють хто ко­ли при­ду­має...

За­те про де­які ці­ка­ві по­дро­би­ці та від­по­від­ні ри­ту­а­ли, що сто­су­ю­ть­ся ці­єї по­дії, мож­на про­чи­та­ти про­с­то в ори­гі­наль­но­му шу­мер­сь­ко­му тво­рі «Спуск Іна­ни до спід­нь­о­го сві­ту».

З Ве­ли­к­о­го Вер­ху зо­се­ре­ди­ла­ся во­на на Ве­ли­ко­му Ни­зі.
З Ве­ли­к­о­го Вер­ху зо­се­ре­ди­ла­ся боги­ня на Ве­ли­ко­му Ни­зі.
З Ве­ли­к­о­го Вер­ху зо­се­ре­ди­ла­ся Іна­на на Ве­ли­ко­му Ни­зі.
Моя Па­ні по­ки­ну­ла не­бо, по­ки­ну­ла землю, та й спус­ти­ла­ся до спід­нь­о­го сві­ту.
Іна­на по­ки­ну­ла не­бо, по­ки­ну­ла землю, та й спус­ти­ла­ся до спід­нь­о­го сві­ту...

Да­лі пе­ре­ра­хо­ву­ю­ть­ся міс­та й хра­ми, що їх по­ли­ши­ла Іна­на. Де­які до­с­лід­ни­ки вва­жа­ють, що ці міс­ця від­по­ві­да­ють су­зі­рʼям, че­рез які про­хо­дить Ве­не­ра на не­бі. Отож, Іна­на за­бра­ла всю свою сут­ність, щоб спус­ти­ти­ся до ку­ру — так шу­ме­ри на­зи­ва­ли спід­ній світ, світ мер­т­вих. Про ме­ту Іна­ни на по­чат­ку ні­ч­о­го не ска­за­но, щоб збе­рег­ти ін­т­ри­гу, але чи­тач мо­же здога­да­ти­ся, що зі­бра­ла­ся во­на не в гос­ті.

Взя­ла во­на сім ме. Зі­бра­ла во­на ці ме і взя­ла з со­бою. З ци­ми ме від­пра­ви­ла­ся во­на в по­до­рож.

Шу­ме­ри вва­жа­ли, що бо­же­с­т­ве­ні си­ли втілю­ю­ть­ся в так зва­них ме, бо­же­с­т­ве­них при­пи­сах. Свої ме Іна­на ви­ци­га­ни­ла в Ен­кі, Сві­то­в­о­го Оке­а­ну. Як ба­чи­мо, ана­л­огія з Аф­ро­дитою, що бу­ла на­ро­дже­на мо­рем, є ціл­ком оче­вид­ною, але це ин­ша іс­то­рія. У на­шій іс­то­рії є пе­ре­лік ме, що їх взя­ла з со­бою Іна­на:

При­па­су­ва­ла во­на тюр­бан, убір від­кри­т­о­го степу, со­бі на го­ло­ву.
Схо­ва­ла во­на під во­лос­сям св­о­го ло­ба.

Яку си­лу має тюр­бан не­відо­мо, так са­мо як не­відо­ми­ми ли­ша­є­ть­ся дія ин­ших ме. Але яс­но, що боги­ня за­ту­ляє св­о­го ло­ба не­ви­пад­ко­во — бо ці сло­ва по­вто­ре­но в тек­с­ті. Це ду­же схо­же на пе­ре­с­то­р­огу, з якої яс­но, що тюр­бан — це не про­с­то со­бі при­кра­са...

По­ві­си­ла во­на не­ве­ли­ке ла­зу­ри­то­ве на­мис­то со­бі на шию.
При­па­су­ва­ла во­на пар­ні підвіс­ки со­бі на гру­ди.
За­гор­ну­ла во­на своє ті­ло в па­лу — одяг ко­ро­ле­ви.
На­не­с­ла во­на під свої очі крем, що на­зи­вав­ся «Не­хай від при­йде».

Крем для очей та­кож не є од­ним з ме, до то­го ж, з тек­с­ту не яс­но, чи це чер­го­вий за­сіб убез­пе­чи­ти се­бе від дії сво­їх же ме, чи, мож­ли­во, про­с­то рек­ла­ма. Осо­бис­то я в цьо­му міс­ці уяв­ляю со­бі шу­мер­сь­кий рек­лам­ний сл­оган: крем для очей «Не­хай він при­йде» — від­чуй се­бе боги­нею!

При­вʼя­за­ла во­на пек­то­раль, що при­ваблює чо­ло­ві­ків, со­бі на гру­ди.
На­д­і­ла во­на зо­ло­тий об­руч со­бі на за­пʼяс­тя.
Взя­ла во­на ла­зу­ри­то­вий жезл з вер­ви­цею в свою ру­ку.

Од­ним сло­вом, Іна­на при­го­ту­ва­ла­ся не на шут­ку, і ма­ла ви­гляд при­близ­но та­кий, як зоб­ра­же­но на ба­ре­льє­фі.

Від­пра­ви­ла­ся Іна­на до спід­нь­о­го сві­ту.
Слу­жи­тель­ка її, Нін­шубу­ра, від­пра­ви­ла­ся слідом.
Звер­ну­ла­ся Іна­на до неї, про­мов­ля­ю­чи:
«Пі­ді­йди, вір­на слу­жи­тель­ко Е-Ану,
Я дам то­бі на­ста­но­ви, що їм по­тріб­но слі­ду­ва­ти.
Я ска­жу то­бі щось, і це по­тріб­но ви­ко­на­ти.
Я спус­ка­ю­ся в кур, до спід­нь­о­го сві­ту.
Як­що ли­шу­ся я у спід­ньо­му сві­ті,
Зчи­ни ле­мент за мною в за­ки­ну­тих хра­мах.
Бий в ба­ра­ба­ни за мною у свя­ти­ли­щах.
Обі­йди до­мів­ки богів за­ра­ди ме­не.»

Та­ким чи­ном, Іна­на ні­би на­тя­кає, що не жде там ра­діс­ної зу­с­трі­чі, й уза­га­лі мо­же не по­вер­ну­ти­ся. І ка­же во­на слу­жи­те­ль­ці, що в та­ко­му ра­зі слід ді­я­ти ду­же рі­шуче:

За­ра­ди ме­не ви­дря­пай со­бі очі, роз­де­ри со­бі но­са, ву­ха — хоч зад пор­ви, але ви­ко­най.

Це май­же до­с­лів­ний пе­ре­клад, що йо­го де­які пе­ре­кла­да­чі со­ро­мʼяз­ли­во пе­реф­ра­зо­ву­ють. На­справ­ді тут, оче­вид­но, є іді­о­ма­тич­ний ви­раз. Мож­ли­во, ву­ха озна­ча­ють ува­гу, зо­се­ре­джен­ня, при­най­м­ні я ба­чив та­кі пе­ре­кла­ди пер­ших ряд­ків цьо­го тво­ру: «Іна­на по­вер­ну­ла ву­хо до ку­ру». Пор­ва­ти ву­ха про­по­ну­є­ть­ся на­за­гал, тоб­то, при­вер­та­ти ува­гу всіх до то­го, що па­ні Іна­на пі­шла до ку­ру та й не вер­ну­ла­ся. Ну, а ви­раз про на­д­ри­ван­ня за­ду, ду­маю, ко­мен­та­рів не по­тре­бує. Та­ким чи­ном, па­ні не­дво­знач­но роз­по­ря­ди­ли­ся не ли­ше язи­ком пле­с­ка­ти, але та­кож ак­тив­но са­мо­сті­й­но ді­я­ти. А ро­би­ти Нін­шубу­рі слід бу­ло от що:

Вдяг­ни­ся жеб­рач­кою і ді­с­та­нь­ся до Е-ку­ру, до­му Ен­лі­ля.
Як уві­йдеш ти до Е-ку­ру, до­му Ен­лі­ля, за­во­лай до Ен­лі­ля:
Ба­ть­ку Ен­лілю, не дай уби­ти твою доч­ку у спід­ньо­му сві­ті.
Не дай бла­го­род­ний ме­тал спла­ви­ти з бру­дом спід­нь­о­го сві­ту.
Не дай своє­му ла­зу­ри­то­ві роз­ко­ло­ти­ся під ко­вад­лом.
Не дай своє­му сам­ши­то­ві бу­ти по­ру­ба­ною гем­б­лем.
Не дай вби­ти юну не­бе­с­ну па­ні у спід­ньо­му сві­ті.

Як ба­чи­мо, Іна­на ду­же тур­бу­є­ть­ся про свою до­р­о­го­цін­ну шкур­ку й зо­всім не во­ліє ли­ша­ти­ся в цар­с­т­ві мер­т­вих на­зав­жди. Во­на та­кож здога­ду­є­ть­ся, що ба­теч­ко Ен­ліль мо­же не по­ді­ля­ти її став­лен­ня і не по­спі­ша­ти­ме її ря­ту­ва­ти, то­му, зад­ля пев­но­с­ти, про­по­нує Нін­шубу­рі відві­да­ти та­кож ба­ть­ка Нан­ну та ба­ть­ка Ен­кі. Троє ба­ть­ків Іна­ни — це на­справ­ді один ба­ть­ко і двоє ді­ду­сів. Хо­ча точ­но не відо­мо, хто з них є ба­ть­ком, біль­шість до­с­лід­ни­ків вва­жає Іна­ну доч­кою Нан­ни і Нін­ґа­ли, а Ен­лі­ля та Ен­кі, від­по­від­но, Іна­ни­ни­ми ді­ду­с­я­ми. Особ­ли­ву на­д­ію Іна­на по­кла­да­ла са­ме на ос­тан­нь­о­го:

Ба­ть­ко Ен­кі, пан ве­ли­ко­му­д­рий, він знає про жит­тє­дай­ну ро­с­ли­ну та про жит­тє­дай­ну во­ду. Він є той, хто мо­же по­вер­ну­ти ме­не до жит­тя.

Так не­бе­с­на па­ні під­стра­ху­ва­ла свій зад на той ви­па­док, як­що її по­до­рож ви­яви­ть­ся не та­кою вда­лою, як во­на спо­ді­ва­ла­ся.

Від­пра­ви­ла­ся Іна­на до спід­нь­о­го сві­ту.
Слу­жи­тель­ка її, Нін­шубу­ра, від­пра­ви­ла­ся слідом за нею.
Ска­за­ла во­на до слу­жи­тель­ки:
«Те­пер іди, Нін­шубу­ро, і будь уваж­ною — не зне­х­туй на­ста­но­ва­ми, що я то­бі да­ла.»

Ко­ли при­бу­ла Іна­на до па­ла­цу Ґан­зер,
То си­ль­но штов­х­ну­ла две­рі до спід­нь­о­го сві­ту.
Во­на си­ль­но зак­ри­ча­ла пе­ред бра­мою до спід­нь­о­го сві­ту:
«Від­кри­вай, брам­ни­ку! Від­кри­вай, Не­ті! Я са­ма і я хо­чу вві­йти.»

З ці­єї ча­с­ти­ни я роблю ви­сно­вок, що, по-пер­ше, Іна­на доб­ре зна­ла ку­ди во­на йде, і як її зу­с­трі­нуть, а по-дру­ге, меш­кан­ці спід­нь­о­го сві­ту та­кож доб­ре зна­ли Іна­ну та її вда­чу, і як­би Іна­на при­бу­ла не са­ма, то її б мог­ли вза­га­лі не пус­ти­ти про­с­то з мір­ку­вань без­пе­ки!

Не­ті, го­лов­ний брам­ник спід­нь­о­го сві­ту, від­по­вів:
«Хто ти?»
«Я Іна­на, яка йде на схід».
«Як­що ти Іна­на, яка йде на схід, то чо­му ти по­до­ро­жу­єш у землю, з якої не вер­та­ю­ть­ся? Як ти на­ва­жи­ла­ся іти до­р­о­гою, якою не­ма во­рот­тя?»

Іна­на від­ка­за­ла йому:
«Ос­кіль­ки пан Ґу­д­ґа­ла­на, чо­ло­вік мо­єї стар­шої се­с­т­ри, свя­щ­ен­ної Ере­ш­кіґа­ли, по­мер;
Щоб ви­ко­на­ти над ним по­хо­рон­ні об­ря­ди, во­на влаш­то­вує за ним пиш­ні по­мин­ки — ось і при­чи­на.»

Щоб оці­ни­ти рі­вень тро­лін­гу від Іна­ни, яка йде на схід, тре­ба зна­ти, що пан Ґу­д­ґа­ла­на по­мер не своєю смер­тю — йо­го бу­ло вби­то за­вдя­ки зу­с­ил­лям са­мої Іна­ни. Як ба­чи­мо, се­с­т­ри ма­ли до­во­лі не­про­с­ті сто­сун­ки — та це ин­ша іс­то­рія. Про­те яс­но од­не: Ере­ш­кіґа­ла, оче­вид­но, зна­ла ко­му дя­ку­ва­ти за те, що во­на ста­ла вдо­вою, і на по­мин­ки Іна­ну, на­пев­но, не за­про­шу­ва­ла. При­най­м­ні Не­ті ви­рі­шив, що бу­де без­печ­ні­ше, як­що він не пе­ре­ка­же Ере­ш­кіґа­лі сло­ва мо­лод­шої се­с­т­рич­ки про при­чи­ну її ві­зи­ту.

Не­ті, го­лов­ний брам­ник спід­нь­о­го сві­ту, від­по­вів:
«Ли­шай­ся тут, Іна­но, я ска­жу мо­їй во­ло­дар­ці, Ере­ш­кіґа­лі.»
І ска­зав він їй:
«Во­ло­дар­ко, ззов­ні сто­їть са­мот­нє дів­ча.
Це Іна­на, твоя се­с­т­ра, і во­на при­бу­ла до па­ла­цу Ґан­зер.
Во­на си­ль­но штов­хає две­рі спід­нь­о­го сві­ту.
Во­на си­ль­но кри­чить пе­ред бра­мою до спід­нь­о­го сві­ту.
Во­на по­ли­ши­ла Е-Ану та й спус­ти­ла­ся до спід­нь­о­го сві­ту.»

По­вто­рен­ня то­го са­м­о­го тек­с­ту — це ста­ро­дав­ній лі­те­ра­тур­ний при­йом, який за­зви­чай до­дає уро­чис­тос­ти, під­кре­слює важ­ли­вість від­по­від­ної ча­с­ти­ни. Але в сло­вах Не­ті, що по­вто­рю­ють по­пе­ред­ні ряд­ки, лег­ко чи­та­є­ть­ся іро­нія.

Взя­ла во­на сім ме. Зі­бра­ла во­на ці ме і взя­ла з со­бою.
З ци­ми ме за­вер­ши­ла во­на по­до­рож.
При­па­су­ва­ла во­на тюр­бан, убір від­кри­т­о­го степу, со­бі на го­ло­ву.
Схо­ва­ла во­на під во­лос­сям св­о­го ло­ба.
По­ві­си­ла во­на не­ве­ли­ке ла­зу­ри­то­ве на­мис­то со­бі на шию.
При­па­су­ва­ла во­на пар­ні підвіс­ки со­бі на гру­ди.
За­гор­ну­ла во­на своє ті­ло в па­лу — одяг ко­ро­ле­ви.
На­не­с­ла во­на під свої очі крем, що на­зи­вав­ся «Не­хай від при­йде».
При­вʼя­за­ла во­на пек­то­раль, що при­ваблює чо­ло­ві­ків, со­бі на гру­ди.
На­д­і­ла во­на зо­ло­тий об­руч со­бі на за­пʼяс­тя.
Взя­ла во­на ла­зу­ри­то­вий жезл з вер­ви­цею в свою ру­ку.

Тут по­вто­рен­ня біль­ше схо­же на опис за­гро­зи. Ко­ли Не­ті опи­сує при­го­ту­ван­ня, що пе­ре­ду­ва­ли по­яві Іна­ни, це ви­гля­дає як за­сте­ре­жен­ня про на­яв­ність зброї, з якої зня­то за­по­біж­ни­ки. Са­ме так спри­й­має Ере­ш­кіґа­ла ці сло­ва: при­йшла мо­лод­ша се­с­т­рич­ка, озб­роє­на і не­бе­з­печ­на...

Ко­ли по­чу­ла це, Ере­ш­кіґа­ла взя­ла­ся за бік.
Вку­с­и­ла во­на свою гу­бу й оці­ни­ла ска­за­не.
Ска­за­ла во­на Не­ті, своє­му го­лов­но­му брам­ни­ку:
«Пі­ді­йди, Не­ті, мій го­лов­ний брам­ни­ку спід­нь­о­го сві­ту,
Не зне­х­туй на­ста­но­ва­ми, що я дам їх то­бі.»

Сер­йоз­ність си­ту­а­ції пе­ре­да­но так, що Ере­ш­кіґа­ла звер­та­є­ть­ся до Не­ті та­ки­ми са­ми­ми сло­ва­ми, що Іна­на ка­за­ла Нін­шубу­рі, ко­ли по­пе­ре­джа­ла про мож­ли­вість св­о­го не­по­вер­нен­ня. Про­те в ку­рі є спо­сіб, як про­ти­ді­я­ти та­ко­му втор­ге­нен­ню:

Не­хай сім брам спід­нь­о­го сві­ту бу­де за­м­к­не­но. То­ді не­хай кож­ні две­рі па­ла­цу Ґан­зер від­чи­ня­ю­ть­ся ок­ре­мо.
І то­ді, ко­ли во­на вві­йде і схи­ли­ть­ся, і за­ли­ши­ть­ся без одя­гу, не­хай її ре­чі за­бе­руть геть.

Хо­ча опис по­даль­ших по­дій ви­гля­дає до­сить ри­ту­а­лі­зо­ва­но, як ча­с­ти­на пев­н­о­го зви­чаю, яс­но, що роз­зб­ро­ї­ти Іна­ну бу­ло не так про­с­то.

Не­ті, го­лов­ний брам­ник спід­нь­о­го сві­ту, був уваж­ним до на­ста­нов своєї во­ло­дар­ки.
За­м­к­нув він сім брам спід­нь­о­го сві­ту.
Від­так від­чи­няв він ок­ре­мо кож­ні две­рі па­ла­цу Ґан­зер.
Він ска­зав Іна­ні: «Да­вай, Іна­но, за­ходь.»

І ко­ли Іна­на вві­йшла, її тюр­бан, убір від­кри­т­о­го степу, бу­ло зня­то з її го­ло­ви.
Як так? Зми­ри­ся, Іна­но, та­кий бо­же­с­т­ве­ний по­ря­док спід­нь­о­го сві­ту.
Іна­но, ти не по­вин­на на­рі­ка­ти на зви­чаї спід­нь­о­го сві­ту.

Ко­ли Іна­на вві­йшла в дру­гу бра­му, ла­зу­ри­то­ве на­мис­то бу­ло зня­то з її шиї.
Як так? Зми­ри­ся, Іна­но, та­кий бо­же­с­т­ве­ний по­ря­док спід­нь­о­го сві­ту.
Іна­но, ти не по­вин­на на­рі­ка­ти на зви­чаї спід­нь­о­го сві­ту.

Ко­ли Іна­на вві­йшла в тре­тю бра­му, пар­ні підвіс­ки бу­ло зня­то з її гру­дей.
Як так? Зми­ри­ся, Іна­но, та­кий бо­же­с­т­ве­ний по­ря­док спід­нь­о­го сві­ту.
Іна­но, ти не по­вин­на на­рі­ка­ти на зви­чаї спід­нь­о­го сві­ту.

Ко­ли Іна­на вві­йшла в чет­вер­ту бра­му, пек­то­раль, що при­ваблює чо­ло­ві­ків, бу­ло зня­то з її гру­дей.
Як так? Зми­ри­ся, Іна­но, та­кий бо­же­с­т­ве­ний по­ря­док спід­нь­о­го сві­ту.
Іна­но, ти не по­вин­на на­рі­ка­ти на зви­чаї спід­нь­о­го сві­ту.

Ко­ли Іна­на вві­йшла в пʼя­ту бра­му, зо­ло­тий об­руч бу­ло зня­то з її за­пʼяс­тя.
Як так? Зми­ри­ся, Іна­но, та­кий бо­же­с­т­ве­ний по­ря­док спід­нь­о­го сві­ту.
Іна­но, ти не по­вин­на на­рі­ка­ти на зви­чаї спід­нь­о­го сві­ту.

Ко­ли Іна­на вві­йшла в шос­ту бра­му, ла­зу­ри­то­вий жезл з вер­ви­цею бу­ло взя­то з її ру­ки.
Як так? Зми­ри­ся, Іна­но, та­кий бо­же­с­т­ве­ний по­ря­док спід­нь­о­го сві­ту.
Іна­но, ти не по­вин­на на­рі­ка­ти на зви­чаї спід­нь­о­го сві­ту.

Ко­ли Іна­на вві­йшла в сьо­му бра­му, па­ла — одяг ко­ро­ле­ви — бу­ло зня­то з її ті­ла.
Як так? Зми­ри­ся, Іна­но, та­кий бо­же­с­т­ве­ний по­ря­док спід­нь­о­го сві­ту.
Іна­но, ти не по­вин­на на­рі­ка­ти на зви­чаї спід­нь­о­го сві­ту.

Ко­ли во­на схи­ли­ла­ся й ли­ши­ла­ся без одя­гу, її ре­чі за­бра­ли геть.

За­ра­ди біль­ш­о­го дра­ма­тиз­му, ми ді­зна­є­мо­ся про на­мі­ри Іна­ни в куль­мі­на­ції тво­ру.

Хо­ті­ла зму­с­и­ти во­на се­с­т­ру свою Ере­ш­кіґа­лу зі­йти з її тро­ну, і са­ма сіс­ти на трон за­мість неї.

Хо­ча умов­ний спо­сіб роз­шиф­ру­ва­ти не­про­с­то, по-мо­є­му, він є са­мо­оче­вид­ним з кон­тек­с­ту. Ос­кіль­ки Іна­ну бу­ло роз­зб­роє­но, то цац­ка­ти­ся з нею не ста­ли:

Ану­ни, сім суд­дів, су­ди­ли її.
Во­ни погля­ну­ли на неї — то був погляд смер­ти.
Во­ни про­мо­в­и­ли до неї — то бу­ла про­мо­ва гні­ву.
Во­ни при­рі­к­ли її — то був ви­рок тяж­кої про­ви­ни.
Ста­ла не­щас­на трупом, і по­ві­си­ли труп на гак.

Як ба­чи­мо, на від­мі­ну від на­шо­го, у спід­ньо­му сві­ті діє вер­хо­вен­с­т­во пра­ва та роз­ді­лен­ня гі­лок вла­ди. Але це ще не кі­нець іс­то­рії...

Як ми­ну­ло три дні і три но­чі, слу­жи­тель­ка її, Нін­шубу­ра, не за­бу­ла її на­ка­зи, не зне­х­ту­ва­ла її на­ста­но­ва­ми.
Зчи­ни­ла во­на ле­мент за нею в її за­ки­ну­тих хра­мах. Би­ла в ба­ра­ба­ни за нею в свя­ти­ли­щах. Обі­йшла до­мів­ки богів за­ра­ди неї...

Нін­шубу­ра ви­ко­на­ла на­ка­зи Іна­ни, але ані Ен­ліль, ані Нан­на, не до­по­м­ог­ли Іна­ні. Ось яка бу­ла ре­ак­ція Ен­лі­ля:

У гні­ві ба­ть­ко Ен­ліль від­по­вів Нін­шубу­рі:
«За­жа­да­ла моя доч­ка Ве­ли­к­о­го Вер­ху, і за­жа­да­ла во­на та­кож Ве­ли­к­о­го Ни­зу.
За­жа­да­ла Іна­на Ве­ли­к­о­го Вер­ху, і за­жа­да­ла во­на та­кож Ве­ли­к­о­го Ни­зу.
Не слід жа­да­ти ме спід­нь­о­го сві­ту.
По­за­як хто от­ри­мує їх, по­ви­нен ли­ши­ти­ся в спід­ньо­му сві­ті.
Ді­с­тав­шись то­го міс­ця, не мож­на по­вер­ну­ти­ся на­го­ру.»

Те са­ме ска­зав і Нан­на, про­те Ен­кі, як зав­жди, був по­блаж­ли­вий:

Ба­ть­ко Ен­кі від­по­вів Нін­шубу­рі:
«Що моя доч­ка вчи­ни­ла? Я за неї хвилю­ю­ся.
Що Іна­на вчи­ни­ла? Я за неї хвилю­ю­ся.
Що во­ло­дар­ка зе­мель вчи­ни­ла? Я за неї хвилю­ю­ся.
Що слу­жи­тель­ка Ану вчи­ни­ла? Я за неї хвилю­ю­ся.»

То­ді Ен­кі до­по­міг їй.
Він ви­ко­ви­ряв тро­хи бру­ду з-під св­о­го ніг­тя і ство­рив кур-джа­ла.
То­ді він ви­ко­ви­ряв тро­хи бру­ду з-під ин­ш­о­го ніг­тя і ство­рив ґа­ла-ту­ра.
Кур-джа­ру він дав жит­тє­дай­ну ро­с­ли­ну.
Ґа­ла-ту­ру він дав жит­тє­дай­ної во­ди.

Тут ці­ка­ві дві ре­чі. По-пер­ше, як це бог, що уособлює оке­ан, має бруд під ніг­тя­ми? Ду­маю, це зно­ву іді­о­ма­тич­ний ви­раз. Ко­ви­ря­ти­ся під ніг­тем пе­ред тим, як ство­ри­ти щось, мо­же озна­ча­ти зро­би­ти це на­швид­ко­руч. Це під­твер­джу­є­ть­ся тим, що ство­рін­ня бу­ли од­но­ра­зо­в­о­го ви­ко­рис­тан­ня — во­ни ма­ли від­пра­ви­ти­ся в кур, а на­зад їм бу­ло не вер­ну­ти­ся. В ус­я­ко­му ра­зі те­пер я знаю, звід­ки пі­шов ви­раз «не па­ль­цем роб­ле­ний» — тоб­то не так, як кур-джа­ла та ґа­ла-ту­ра. По-дру­ге, са­мі на­зви цих ство­рінь озна­ча­ють щось ду­же кон­к­рет­не: зо­кре­ма, кур, як ми зна­є­мо, — це спід­ній світ, тоб­то пер­ше ство­рін­ня, яко­му до­руче­но жит­тє­дай­ну ро­с­ли­ну, яки­мось чи­ном бу­ло по­вʼя­за­но зі сві­том мер­т­вих. Це ці­ка­во по­рів­ня­ти з іс­то­рі­я­ми про ви­ко­рис­тан­ня жи­вої та мер­т­вої во­ди, яка, оче­вид­но, ви­ко­рис­то­ву­є­ть­ся для ві­д­ро­джен­ня за­мість ро­с­ли­ни, що її не­се кур-джа­ла.

То­ді ба­ть­ко Ен­кі про­мо­в­ив до ґа­ла-ту­ра та кур-джа­ла:
Ідіть і пря­муй­те до спід­нь­о­го сві­ту.
Пе­ре­лі­тай­те две­рі, як ко­ма­хи.
Про­сли­за­йте че­рез две­рі, як при­ма­ри.
Ма­ти, під час по­л­огів, Ере­ш­кіґа­ла,
Яка на­ро­джує ді­тей, ле­жить там...

Звід­ки знав Ен­кі про те, що Ере­ш­кіґа­ла са­ме бу­де на­ро­джу­ва­ти? До­с­лід­ни­ки вва­жа­ють, що Ере­ш­кіґа­ла, яка во­ло­діє ме сві­ту мер­т­вих, не має здат­нос­ти на­ро­ди­ти. За­те на­ро­джу­ва­ти мо­же Іна­на, та ко­ли во­на спус­ти­ла­ся в кур і бу­ла там уби­та, здат­ність на­ро­джу­ва­ти Ере­ш­кіґа­ла за­бра­ла со­бі. Тож Ен­кі ціл­ком пра­ви­ль­но пе­ред­ба­чив, що Ере­ш­кіґа­ла не бу­де від­кла­да­ти з на­ро­джен­ням ді­тей, бо чу­жі ме, во­ни та­кі — сь­о­год­ні є, а зав­т­ра вже не­ма...

Ен­кі та­кож припус­кав, що Ере­ш­кіґа­ла здога­да­є­ть­ся, що це її дід від­пра­вив по Іна­ну, і не за­хо­че псу­ва­ти з ним сто­сун­ки. І як­що кур-джа­ла та ґа­ла-ту­ра бу­дуть чем­ни­ми, то во­на їм від­дасть, що ска­жуть, на­віть ті­ло се­с­т­ри. То­му Ен­кі ін­с­тру­кує кур-джа­ла та ґа­ла-ту­ра:

Вам за­про­по­ну­ють річ­ко­вої во­ди — не при­й­май­те її.
Вам за­про­по­ну­ють по­ле з по­сі­вом — не при­й­май­те йо­го.
Але ска­жіть їй: «Дай нам труп, що ви­сить на га­ку.»
Во­на ска­же: «Це труп ва­шої ко­ро­ле­ви.»
Ска­жіть їй: «Хоч ко­ро­ля, хоч ко­ро­ле­ви, від­дай йо­го нам».
Во­на від­дасть вам труп, що ви­сить на га­ку.
То­ді один ок­ро­пить йо­го жит­тє­дай­ною ро­с­ли­ною, а ин­ший — жит­тє­дай­ною во­дою.
Від­так Іна­на по­с­та­не.

Жит­тє­дай­ну ро­с­ли­ну сим­во­лі­зує вер­бо­ва гіл­ка, яку до­сить по­клас­ти в во­ду, щоб во­на пус­ти­ла ко­рін­ня. То­му ко­ли вер­бо­ву гіл­ку кроп­лять во­дою, та­ким чи­ном від­тво­рю­є­ть­ся ри­ту­ал по­вер­нен­ня Іна­ни до жит­тя. Ко­рот­ше ка­жучи, з при­йдеш­нім свя­том, пра­во­слав­ні!

Од­нак, ос­кіль­ки у сві­ті мер­т­вих діє роз­ді­лен­ня вла­ди, зго­ди Ере­ш­кіґа­ли ви­яви­ло­ся за­ма­ло, щоб по­вер­ну­ти Іна­ну.

Ска­за­ла Ере­ш­кіґа­ла ґа­ла-ту­рі та кур-джа­лі:
«За­бе­ріть свою ко­ро­ле­ву, що її бу­ло схоп­ле­но.»
Іна­на, за на­ста­но­ва­ми Ен­кі, бу­ла зби­ра­ла­ся під­ня­ти­ся зі спід­нь­о­го сві­ту.
Та ко­ли Іна­на зби­ра­ла­ся під­ня­ти­ся зі спід­нь­о­го сві­ту, то Ану­ни схо­пи­ли її.
«Хі­ба хтось ко­лись під­ні­мав­ся зі спід­нь­о­го сві­ту?»
«Хі­ба під­ні­мав­ся не­уш­ко­дже­ним зі спід­нь­о­го сві­ту?»
«Як­що Іна­на зби­ра­є­ть­ся під­ня­ти­ся зі спід­нь­о­го сві­ту, не­хай від­дасть ко­гось со­бі на за­мі­ну.»

Отож ві­д­ро­джен­ня Іна­ни, не озна­чає, що во­на зві­ль­ни­ла­ся з ку­ру.

Отож, як по­ли­ши­ла Іна­на спід­ній світ,
Один пе­ред нею три­мав ски­пет­ра в ру­ках, але то був не її слу­жи­тель,
Один по­зад неї ніс бу­ла­ву на стегні, але то був не її охо­ро­нець.
Тим ча­сом ма­лі де­мо­ни, як оче­рет об­ступи­ли.
А ве­ли­кі де­мо­ни, на­че ти­ном, ото­чи­ли її з усіх бо­ків.

Хто супро­во­джу­вав її, хто супро­во­джу­вав Іна­ну,
Не зна­ли їжі, не зна­ли во­ди, не спо­жи­ва­ли да­ро­ва­н­о­го бо­рош­на, і не пи­ли ні­як­о­го пит­ва.
Не при­й­ма­ли во­ни да­рів на­со­ло­ди.
Не спі­з­на­ли во­ни на­со­ло­ди по­друж­ніх обі­ймів, ані лас­ка­вих ди­тя­чих по­ці­лун­ків.
Ви­ри­ва­ли во­ни дру­жи­ну з чо­ло­ві­чих обі­ймів.
Від­ні­ма­ли во­ни си­на від ко­лі­на чо­ло­ві­ка.
Зму­шу­ва­ли во­ни на­ре­че­ну по­ки­да­ти бу­ди­нок свек­ра.

Де­мо­нам тре­ба бу­ло від­да­ти ко­гось за­мість Іна­ни. Це ж про­с­то свя­то!

Щой­но Іна­на під­ня­ла­ся зі спід­нь­о­го сві­ту,
Нін­шубу­ра ки­ну­ла­ся до її ніг пе­ред две­ри­ма Ґан­зе­ру.
Бу­ла во­на вкри­та пи­лом і вдяг­не­на в бруд­не вбран­ня.
Ска­за­ли де­мо­ни Іна­ні:
«Іна­но, пря­муй у своє міс­то, а ми за­бе­ре­мо її на­зад.»
Іна­на від­по­ві­ла де­мо­нам:
«Це моя уваж­на слу­жи­тель­ка, моя до­ві­ре­на охо­рон­ни­ця.
Не за­бу­ла во­на мої на­ста­но­ви, не зне­х­ту­ва­ла во­на мо­ї­ми на­ка­за­ми...»

Не від­да­ла Нін­шубу­ру Іна­на де­мо­нам, а пі­шли во­ни в Уму.

У Зіґ-кур-ка­ґа в Умі, Ша­ра, у своє­му влас­но­му міс­ті, ки­нув­ся до її ніг.
Він був си­дів у пилю­ці, а вдяг­не­ний був у бруд­не вбран­ня.
Ска­за­ли де­мо­ни Іна­ні:
«Іна­но, пря­муй у своє міс­то, а ми за­бе­ре­мо йо­го на­зад.»
Іна­на від­по­ві­ла де­мо­нам:
«Ша­ра мій спі­вець, мій ма­ні­кюр­ник і мій пе­ру­кар.
Як же я мо­жу від­да­ти йо­го вам?..»

Не від­да­ла во­на ані Ша­ру, ані Лу­ла­ла. Так і хо­ди­ла во­на ра­зом з де­мо­на­ми аж до рід­ної яб­лунь­ки...

Во­ни слі­ду­ва­ли за нею до ве­ли­кої яб­лу­ні на рів­ни­ні Ку­ла­ба.
Там був Ду­му­зід, вдяг­не­ний у роз­кіш­не вбран­ня і си­дів­ший пиш­но на тро­ні.
Схо­пи­ли де­мо­ни йо­го там за стег­на.
Сім із них ви­ли­ли мо­ло­ко з йо­го мас­ло­бо­єн.

Ду­му­зід — це чо­ло­вік Іна­ни, який, як вид­но, не ду­же го­рю­вав че­рез те, що Іна­на не вер­ну­ла­ся. До ре­чі, про те, як Іна­на ви­йшла за­між за пас­ту­ха Ду­му­зі­да теж є ок­ре­ма іс­то­рія. А тут Іна­на знай­шла то­го, ко­го їй бу­ло не шко­да від­пра­ви­ти до сві­ту мер­т­вих.

Во­на погля­ну­ла на нь­о­го — то був погляд смер­ти.
Во­на про­мо­в­и­ли до нь­о­го — то бу­ла про­мо­ва гні­ву.
Во­на при­рі­к­ла йо­го — то був ви­рок тяж­кої про­ви­ни:
«Як дов­го ще? За­би­рай­те йо­го!»
Від­да­ла Іна­на Ду­му­зі­да пас­ту­ха в їх­ні ру­ки.

Але Ду­му­зід так про­с­то де­мо­нам не дав­ся.

За­ри­дав Ду­му­зід і ду­же зб­лід.
Хло­пець зді­й­няв свої ру­ки до не­бес, до Уту:
«Уту, ти мій шу­ряк: че­рез шлюб я став тво­їм ро­ди­чем.
Я при­ніс мас­ло в дім тво­єї ма­те­рі.
Я при­ніс мас­ло в дім Нін­ґа­ли.
Пе­ре­т­во­ри мої ру­ки на ру­ки змія і пе­ре­т­во­ри мої ноги на ноги змія,
Так я вте­чу від де­мо­нів, що во­ни не змо­жуть ме­не втри­ма­ти.»

Уту при­й­няв сльо­зи Ду­му­зі­да.
Ду­му­зідо­ві де­мо­ни не змог­ли йо­го втри­ма­ти.
Уту пе­ре­тво­рив Ду­му­зідо­ві ру­ки на ру­ки змія.
Він пе­ре­тво­рив йо­го ноги на ноги змія.
Ду­му­зід утік від сво­їх де­мо­нів.

...Ду­му­зід до­сить дов­го ті­кав від де­мо­нів. На жаль, ця ча­с­ти­на тво­ру не ду­же доб­ре збе­рег­ла­ся. Відо­мо, що де­мо­ни йо­го схо­пи­ли не без до­по­м­оги Іна­ни. Але до ку­ру він пі­шов не на­зав­жди: йо­го се­с­т­ра Ґеш­ті­на­на до­мо­в­и­ла­ся з Іна­ною, щоб її бра­та відпус­ка­ли з ку­ру на пів ро­ку, по­го­див­шись у цей час від­бу­ва­ти там за­мість нь­о­го. Отак, вар­то де­ле­ґу­ва­ти пов­но­ва­жен­ня що­до пе­ре­бу­ван­ня у спід­ньо­му сві­ті, і не­зчу­єш­ся, як у кур по­чи­на­ють пус­ка­ти й ви­пус­ка­ти ко­го по­па­ло...

Але са­ма Іна­на зві­ль­ни­ла­ся і, схо­же, що зми­ри­ла­ся з тим, що па­нує ли­ше на не­бі, а спід­ній світ за­ли­ши­ла сво­їй се­с­трі. Іна­на, оче­вид­но, по­вер­ну­ла та­кож і свою здат­ність на­ро­джу­ва­ти — не про­с­то ж так лю­ди свят­ку­ють Ве­лик­день з пас­ка­ми та кра­шан­ка­ми, що є сим­во­лом плід­нос­ти. Ко­рот­ше ка­жучи, смач­н­о­го, пра­во­слав­ні!

Ере­ш­кіґа­ла вдру­ге ви­йшла за­між. Це теж ці­ка­ва іс­то­рія, про те, як Не­р­ґал спус­тив­ся до ку­ру, але ско­рис­тав­шись не­ґа­тив­ним до­свідом Іна­ни, пус­тив у бра­ми Ґан­зе­ру по­пе­ред се­бе де­мо­нів. То­му ді­с­тав­ся до тро­ну Ере­ш­кіґа­ли, не втра­тив­ши сво­їх ме. Але схо­же, що Ере­ш­кіґа­лу ці­ка­ви­ли зо­всім не ме Не­р­ґа­ла... В ус­я­ко­му ра­зі, на від­мі­ну від Іна­ни, він від­то­ді без про­б­лем по­вер­та­є­ть­ся зі спід­нь­о­го сві­ту ра­зом зі сво­ї­ми ме та сво­ї­ми де­мо­на­ми. Час від ча­су зʼяв­ля­ю­ть­ся во­ни на зем­лі, роз­по­всю­джу­ю­чи но­ві по­ше­с­ті, зо­кре­ма й ко­ро­но­ві­ру­си.

Ша­ра теж став ве­ль­ми ша­но­ва­ним бо­же­с­т­вом — і то не ли­ше в Умі. Що­прав­да ша­ну­ють йо­го зо­всім не пе­ру­ка­рі та ма­ні­кюр­ни­ки. Так са­мо, як ра­ні­ше до­по­ма­гав він мис­лив­цям упо­лю­ва­ти доб­ру здоб­ич, те­пер він спри­яє сту­ден­там успіш­но за­кін­чи­ти се­сію. То­му вно­чі пе­ред по­чат­ком іс­пи­тів мож­на чу­ти від­чай­ду­ш­ні кри­ки з да­хів гур­то­жит­ків, що за­кли­ка­ють: «Ша­ро, при­йди!..»

Далі...