Невиголошена промова президента

Любі друзі!

Мені часто доводиться чути, що я не виправдав вашої довіри, надій Майдану, не виправдав високої честі бути президентом України. І я кожен раз дивуюся тому, що дорослі люди (а за нашим законом тільки дорослі люди можуть обирати та бути обраними) вірять у казочки, які самі собі придумали! Найбільше мене звинувачують в тому, що я не виконав обіцянки, які давав на Майдані. Я обіцяв, що бандити будуть сидіти в тюрмі. І цю обіцянку я справді не виконав. Але звинувачувати мене — це все одно, що звинувачувати дзеркало.

Хіба не ви, народ України є єдиним джерелом влади? Ви! Я владу не узурповував. Так, я міг би віддати наказ армії, силовим структурам, аби вони захопили Верховну Раду, захопили місцеві ради, і вивели б звідти усіх бандитів у наручниках. Так чинили багато разів і в різних країнах. Але так діяли не президенти, не люди з демократичними переконаннями. Так чинили диктатори! І вони досягали успіху. Проте успіх цей був завжди успіхом тимчасовим. Диктатура може виграти в короткостроковій перспективі, але завжди програє, коли мова йде про десятки років уперед. Завжди! Це доведено історією. В тому числі й історією українського народу, нашою з вами історією. А за історичні помилки, друзі мої, платять дуже високу ціну. Мова йде про людські життя. Про мільйони людських життів!

Так, я міг би розігнати Парламент. І виконати потім обіцянку посадити бандитів у в’язниці. Ви ж знаєте, що депутата посадити неможливо — він знаходиться під захистом імунітету, який, попри обіцянки всіх без винятку політичних сил, які перемогли на останніх виборах, так і не було скасовано. Тому посадити депутата і його поплічників можна тільки одним способом, але цей спосіб означає заперечення демократії. Заперечення тої цінності, яку ми вибороли на Майдані. Я твердо переконаний, що так діяти не можна! Я переконаний, що сьогоденну потребу, якою б вона не була необхідною, не можна міняти на принцип!

Демократія, дорогі мої співгромадяни, — це народовладдя. І демократія дає нам чіткий механізм, як позбутися небажаних людей у Парламенті і в усіх без винятку державних установах, — через вибори. Тільки через чесні вибори можна позбутися тих, хто, на вашу думку, не достойний представляти державу. І чесні вибори було проведено. Проведено кілька разів!

На цих виборах, шановні співвітчизники, ви заявили, що ви хочете, аби вами керували бандити. Ви хочете, щоб у Парламенті сиділи вбивці та ґвалтівники, злодії та педофіли, комуністи та кучмісти. Це ваш вибір! І я, хоч і не згодний з цим вибором, нічого не можу вдіяти. Боротися з українським народом, з його вибором — це і є справжня зрада ідеалів Майдану. На цю зраду я піти не можу!

Якщо ви не зрадили Майдан і справді підтримуєте гасло «бандитам — тюрми», вам необхідно зробити одну єдину річ. Точніше не зробити. Не обирати бандитів у Верховну раду. Не обирати бандитів у міську, сільську, селищну або обласну раду, не обирати їх у Раду автономної республіки Крим. Це зробити не важко. Для цього потрібна тільки воля. Воля народу, який є єдиним джерелом влади в Україні. Дуже часто про це забувають. Забувають, намагаючись заручитися підтримкою Москви, чи Брюселя, чи місцевого кримінального авторитета. Але вирішує завжди народ. І якщо слово кримінального авторитета є авторитетним для народа, тільки тоді воно щось важить. Воно важить тільки тоді, коли народ хоче жити по понятіям, а не по закону. І тому демократія не може допомогти народу жити по закону, якщо народ цього не хоче.

Хоча це основний докір мені, як президенту. Я хочу сказати і про інше. Я хочу відповісти на все те, в чому мене звинувачують. Мене звинувачують не тільки в тому, що я почав переговори з тими бандитами, яких обрав народ. Мене звинувачують в тому, що я скористався службовим становищем, становищем президента, щоб покласти щось у кишеню. І для того, щоб пристроїти своїх дітей і родичів. Це абсолютна правда. Мій старший син, як ви знаєте, катається на машині де хоче і не звертає уваги на правила дорожнього руху. Моя дочка очолює благодійний фонд. Чим займаються мої куми перелічувати довго, але все це теж правда.

І ще правда, що я українець. Так, дорогі мої, я такий самий українець, як і ви. Мене вибрали для президентського крісла серед українського народу, а не серед німецького чи американського. І я не ангел — я такий, як і ви.

Скажіть мені, хто з вас ніколи не користався з переваг, які дає вам посада? Відповідь дуже проста: той, хто не мав такої посади. Всі ви, всі пересічні українці, кожен маленький українець на своєму місці чинить так само. Ви даєте хабарі, щоб ваші діти вчилися там, де вони не заслужили вчитися. Ви намагаєтеся пристроїти своїх рідних і близьких на тепленькі місця. І я роблю так само. Що ж тут дивного? Якби ви обирали не серед українців, а серед ангелів небесних, то можна було б зрозуміти ваше обурення. Але як можна вимагати від когось робити морально, якщо сам щодня плюєш на цю мораль?! Та ще й розраховувати при цьому, що ці вимоги будуть виконані! Кожен з вас, принаймні абсолютна більшість з вас, дорогі мої співвітчизники, на моєму місці робив те саме, або навіть більше.

Але я думав не тільки про себе! Я не буду перелічувати все те, що я зробив, точніше намагався зробити для України і для українського народу. Я зупинюся на основному. Є два ключових, основоположних пункти: це питання безпеки і питання історичної пам’яті. Безпека є необхідною складовою політики будь-якої країни. Тому що не можна говорити про інші питання, якщо нема безпеки. Без безпеки не може бути незалежності, оскільки країна буде залежати від доброї чи злої волі сильних сусідів. Якщо кожен зможе сказати нам: дай мені те, чи те, або я відберу силою, то про яку свободу, про який добробут може йти мова? А саме це сьогодні відбувається! Сьогодні нам не вказують як жити хіба що сомалійські пірати. І то тільки після того, як ми заплатимо за наших моряків викуп.

Всі цивілізовані країни забезпечили собі безпеку дуже просто: вони створили систему колективного захисту. Оборонний союз, який захищає кожну з країн, які в нього входять. Це північноатлантичний альянс, альянс країн, які розділяють певні цінності — цінності свободи, демократії. Це не означає, що між ними не виникають конфлікти. Конфлікти є завжди, але вирішуються такі конфлікти цивілізовано. Не з позиції сили, а за допомогою консенсусу. Це є цивілізована позиція.

На жаль, не всі поділяють такий підхід. Не всім подобається жити в цивілізованому світі. Декому більше до вподоби принцип «хто сильніший — той і правий», «поділяй — і володарюй»... І ці сили завжди були і будуть проти того, щоб Україна була захищена. Їм більш вигідна слабка залежна від усіх країна, з якою можна робити все, що забажається.

Але найстрашніше не це, а те, що народ України теж цього хоче. Народ України, переважна його більшість проти вступу в NATO, проти приєднання до альянсу цивілізованих країн. Це означає одне: це означає, що народ України проти сильної незалежної держави. Тому що не може бути Україна сильною і незалежною без сучасної боєздатної армії. А така армія може існувати тільки в рамках системи колективної безпеки! Не може бути Україна одночасно сильною та незалежною і позаблоковою. Нема такого пункту! Або ми обираємо залежність і позаблоковість, або незалежність в системі колективної безпеки NATO! Третього варіанту в нас нема!

Це перше. Друге завдання, яке я перед собою ставив, — це пробудження національної пам’яті. Бо без цього нема нації, нема держави! Завжди, будь-яка національна ідея починається з відповіді на одне просте питання: «Хто ми?». Чи ми нація зі своєю історією, зі своєю культурою, чи ми перекотиполе, яке сьогодні в сфері впливу одної імперії, завтра відходить до іншої, а післязавтра взагалі буде поділене державним кордоном?

На превеликий жаль, любі друзі, цього мені зробити теж не вдалося. Більше того, вшанування наших національних героїв, відновлення історичної справедливості, а найбільше — висвітлення великої національної трагедії, Голодомору призвело тільки до одного: до спротиву цьому, до зневаги і бруду, який весь час виливається на мене. Ясно одне: все це українському народу не потрібне. Не потрібна національна пам’ять, не потрібна безпека, не потрібна демократія... Український народ не хоче виносити уроків з власної історії. І не може цього, бо не хоче знати ту історію, не хоче знати своїх предків які воювали на цій землі проти загарбників за свободу українського народу. Не хоче через те, що свобода видається такою непотрібною, другорядною річчю, порівняно з ковбасою. І український народ буде голосувати за того, хто пообіцяє більшу, смачнішу ковбасу. Хай це буде бандит чи злодій — пообіцяє кращу ковбасу, а там хай робить що завгодно — моя хата скраю!

Але такого не буде. Тому що обіцянки без реальної свободи і демократії, без цього механізму контролю за владою ніхто ніколи не виконує. Більшовики теж свого часу пообіцяли народу все. І землю, і фабрики, і заводи, і владу — тільки йдіть по домівках і не противтеся нашій владі. І українці послухали ці обіцянки. І заплатили за це велику ціну. Після того був і Голодомор, і колективізація, і репресії — це все наслідок того, що влада не підкоряється народу через відсутність демократії. І саме за це, за відсутність демократії ви можете проголосувати на виборах.

Якщо урок історії українці не засвоїли, історія буде повторювати цей урок доти, доки не засвоять. Не всі народи засвоюють уроки — деяких, особливо нездібних, з історії просто виключають. Таких дуже багато, виключених в різні часи, і український народ теж може поповнити список зниклих народів. Якщо не засвоїть історичні уроки. Все просто: або ми нехтуємо власною історією, повторюємо вдруге, втретє одні й ті самі помилки і, зрештою, зникаємо з лиця землі, або засвоюємо нарешті уроки і рухаємося далі.

Ви вважаєте, що обирати нема з кого. Що всі кандидати однакові. Але це ваші кандидати.! Ви хочете чесного, справедливого і достойного президента? Для цього потрібно об’єднатися двадцятьом мільйонам виборців і висунути між собою цього кандидата. Зареєструвати кандидата дуже просто: для цього треба скинутися по десять копійок на заставу! Десять копійок — це невелика ціна для будь-якого українця. Не кожен підбере на дорозі цю дрібну монету. Але двадцять мільйонів разів по десять копійок — це два мільйони гривень, які, до того ж, будуть повернуті вам у разі перемоги чесного народного кандидата.

А якщо вам шкода десяти копійок, нема часу об’єднатися для захисту своїх інтересів, то ці гроші внесуть олігархи, кримінальний бізнес. Внесуть не для того, щоб турбуватися про вас, не для того, щоб зробити щось для вас, а для того, щоб після виборів відбити це капіталовкладення. Відбити за ваш рахунок. Кожна гривня, якою вони підкупають вас, щоб ви проголосували за того чи іншого кандидата, — це сто, тисяча гривень, які вони стягнуть з вас у разі перемоги. Все дуже просто. У вас нема цієї тисячі? Не хвилюйтеся — вони візьмуть землею, вугільними терміналами і газотранспортною системою. Все це буде віддано за безцінь, за відкати, з яких буде покрито видатки на передвиборну кампанію. Можете порахувати скільки ви втрачаєте, пожалівши десять копійок!

Ви згодні з тим, що влада погана? Тоді чому найбільш популярні кандидати — це ті, хто з влади не вилазив протягом останніх десяти років? Хіба нема інших кандидатів? Такі кандидати є! Але вони не користуються такою популярністю, як ті, хто вами керував увесь цей час. Відповідь на це дуже проста: вас, дорогі виборці, насправді все влаштовує. Ви не хочете змін, тому не хочете міняти владу. Це ваш демократичний вибір. І за цей вибір відповідати теж вам. Тобто всім нам, виборцям, громадянам України!

Далі...