Давно вже хотів написати про те, як би я розказував про час, якби викладав англійську мову. Думаю, кожен, хто хоч трохи вивчав англійську, знає про те, що в ній є безліч так званих часів: кілька теперішніх, кілька минулих, кілька майбутніх, а ще всякі майбутні в минулому, перфектні тощо. Разом з вивченням кожного окремого часу необхідно вивчити правила, коли цей час вживається, відповідні прислівники або узгодження між основним і підрядним дієсловом. Якщо це вивчити, кілька років попрактикувати, то иноді можна не забути, яку саме форму дієслова необхідно вжити, а тоді вже винятки з правил учити решту життя...
Мені здається, що такий підхід може бути корисним, якщо ви навчаєте компʼютер, або людину, яка вживає мову з дуже простою системою дієслівних форм. Або ж, принаймні, коли ця система дуже відрізняється від індоєвропейської. Для чого так викладати українцям, чия мова є індоєвропейською і має набагато більш заплутану систему віддієслівних форм, лишається для мене загадкою. І це зовсім не перебільшення — не даремно українці вивчають українську мову весь шкільний період, а потім ще трохи в університеті, проте й після того допуття нею не володіють...
Для початку слід згадати, що всі дієслова в українській мові бувають або доконаними (що позначають завершену дію), або недоконаними (коли дія не завершена). Про систематизацію цих українських дієслів я писати тут не буду, але, щоб було ясно, наскільки це складно, додам, що в деяких випадках доконане дієслово можна утворити з недоконаного за допомогою префікса, наприклад: робити (недоконане) - зробити (доконане), або ходити (недоконане) - сходити (доконане). В инших випадках доконаний і недоконаний відповідник відрізняються суфіксами: стрибати (недоконане) - стрибнути (доконане), бувати (недоконане) - бути (доконане). І „вишенька на торті“ — у деяких випадках відповідники просто мають инший корінь: виходити (недоконане) - вийти (доконане).
Відмінність між доконаними та недоконаними дієсловами для нас інтуїтивно зрозуміла, але для англійця це виглядає як безліч правил, які необхідно вивчити. І все тому, що в англійській мові доконаних дієслів просто нема — там нема такої категорії. Ми можемо вважати, що всі дієслова в англійській мові недоконані. Але це не означає, звісно, що англійці не можуть говорити про доконану дію — просто це робиться за допомогою инших засобів, про які я скажу трохи далі. А поки що зазначимо, що в українській мові є такі лінґвістичні категорії, яких нема в англійській. Иншим прикладом є, наприклад, рід. Так, будь-який прикметник обовʼязково має рід — ми не можемо сказати про щось зелене, не вказавши при цьому, якого воно роду: чи це він зелений, чи вона зелена, чи воно зелене. Категорії роду англійські прикметники теж не мають.
Але настав час сказати про категорію, якої нема ані в англійській — втім, як і в инших германських мовах, — ані в українській мові. Це категорія... майбутнього часу. Такої категорії в наших мовах не існує. Я десь чув, що майбутній час у мовознавство ввели римляни, які вивчали варварські мови, використовуючи рідні латинські поняття. І, оскільки латина майбутній час має, то він так і лишився в усіх шкільних програмах — ще й вигадують всякі там прості, складні й складені форми... Але, повторю, відсутність майбутнього часу як граматичної категорії не означає, що по-українськи не можна говорити про майбутнє. Українці говорять про майбутнє за допомогою категорії теперішнього часу. І це по-своєму логічно, оскільки всяке наше уявлення про майбутнє виходить лише з того, що ми маємо зараз.
Найбільш простий спосіб казати про майбутнє — це вжити дієслово доконаного виду в теперішньому часі, наприклад: зроблю, прийду. Переконатися, що ми маємо справу саме з категорією теперішнього часу дуже легко — досить порівняти з подібними дієсловами без префіксів, які є недоконаними: роблю, йду. Усі правила дієвідмінювання повністю аналогічні.
Инший спосіб говорити про майбутнє — використати модальне дієслово: бути або йняти. Останнє в сучасній українській мові скоротилося до суфікса так званого складного майбутнього часу, який і відмінюється. Змістовне дієслово лишається неозначеної форми, наприклад, робити: буду робити або робитиму.
Абсолютно точно так само говорять про майбутнє англійською: береться модальне дієслово shall або will і додається змістовне дієслово. наприклад, do: shall do або will do. Так само, як і в українській мові, ці два дієслова мають трохи різне змістовне навантаження — will означає інтенцію, волю робити щось. До речі, іменник will саме це й означає — не волю в значенні свободу, а волю в значенні бажання, наказу. Саме це дієслово найчастіше вживається в англійській мові для позначення дії в майбутньому. І його можна сміливо перекладати як буду, будеш, буде, або будуть. Було б дуже зручно, якби дієслово shall теж завжди можна було перекладати за допомогою українського йняти, але, на жаль, воно має зовсім инший зміст — вказує на дозволеність або доцільність дії.
Отже, тепер ми знаємо, що майбутнього часу не існує. Проте і в англійській, і в українській мові існує минулий час. Але, на відміну від української, в англійській мові дієслова не відмінюються, окрім to be (закінчення -s у третій особі я не рахую). Іронія в тому, що саме це дієслово є єдиним, яке не відмінюється в сучасній українській: єсмь - єси - єсть - єсми - єсте - суть уже давно забуті, хоча деякі з них уживав не лише Шевченко, а й, наприклад, Стус. Проте, деякі грамотії, аби підкреслити свою начитаність, инколи дуже смішно вживають слово суть — дієслово є третьої особи множини — думаючи, що це іменник. І тому перед ним ставлять тире! Принагідно хочу порадити читачам: коли ви таке бачите, то знайте, що читаєте неука, який хоче здаватися розумним. Особисто я не раджу довіряти таким текстам...
Таким чином, ми знову бачимо, що в англійській мові все дуже просто — ніякого дієвідмінювання, ніяких доконаних і недоконаних дієслів, ніяких родів у минулому часі — лише дві форми часу для кожного дієслова — теперішня і минула. До того ж, більшість дієслів є правильними — їхня минула форма утворюється за допомогою суфікса -ed. Так звані неправильні дієслова теж мають доволі подібні правила утворення минулого часу. І якщо вам важко запамʼятати цю єдину форму, подумайте про те, скільки неправильних дієслів є в українській, і згадайте, що кожне з них ще й змінюється за числами, особами або родами!
Оскільки дієслова shall і will — це звичайні собі дієслова, вони мають форму минулого часу —should і would, відповідно. Вживаються вони також для позначення дії в майбутньому, але не відносно теперішнього моменту, а відносно минулого. Найпростіше зрозуміти це через непряму мову: He says that he will run on Sunday. — Він каже, що буде бігати в неділю. — Тут мова йде в теперішньому часі. Але те саме можна сказати в минулому: Yesterday he said he would run on Sunday. — Вчора він сказав, що буде бігати в неділю. — В українській мові в обох випадках для майбутньої дії вживається одна й та сама модальна конструкція, але, насправді, її зміст різний: якщо про майбутнє говорилося вчора, то з того часу плани могли змінитися.
Таким чином, в англійській мові цілком логічно вживається дієслово will у минулому часі для позначення майбутнього, яке було очікуваним у минулому. А тепер, насправді, воно може бути зовсім иншим зараз, якщо наші очікування змінилися. В українській мові для цього вживається умовний спосіб: I would do that. — Я би зробив це. — Як видно, коли використовуємо умовний спосіб в українській мові, дієслово також вживаємо в минулому часі. Що стосується дієслова shall, то в минулому часі, як мені здається, найближчою за змістом українською конструкцією є безособовий пасив. I should go now. - Мені слід іти негайно. — Втім, буває що ця конструкція вживається для підкреслення впевнености: We should be there before nine. — Ми маємо прибути туди до девʼятої.
Окрім теперішнього і минулого часу, в англійській мові існує ще одна віддієслівна форма — дієприкметник. Для правильних дієслів вона утворюється так само, як і минулий час, а для неправильних її зазвичай записують у третій стовпчик. Як і в українській мові, дієприкметник позначає ознаку, набуту в результаті дії, і вживається точно так само: This is a used car. — Це вживана автівка. — а також і в дієприкметникових зворотах: This is a knife made of steal. — Це ніж, зроблений із сталі.
Оскільки дієприкметник є ознакою, цю ознаку можна вживати як присудок. Так само, як у фразі this meal is hot — ця страва гаряча — присудком є прикметник, коли ми кажемо this meal is cooked — ця страва приготована, — то в ролі присудка виступає дієприкметник. Знову зміст є точно таким, як і в українській — це і є пасивний спосіб.
Ми також можемо помітити, що оскільки дієприкметник позначає вже набуту ознаку, він відповідає саме доконаним дієсловам. В українській мові можна утворювати дієприкметники від будь-яких дієслів, але за змістом дієприкметники від недоконаних дієслів є, фактично, синонімами дієприкметників, що утворюються від доконаних: писане слово або написане слово — це одне й те саме. Англійською це буде: written word — і в цьому місці ми можемо помітити, що перейшли від недоконаної дії до доконаної. Власне для позначення такого переходу в англійській мові вживаються спеціяльні дієслова: have і get. Якщо to do означає недоконану дію, яка перекладається недоконаним дієсловом робити, то to have done означає доконану дію — зробити. Знаючи, як відмінюється дієслово have, ми можемо утворювати доконані відповідники до будь-яких англійських дієслів. Що стосується дієслова get, то воно вживається, коли говорять про непряму дію, тобто за змістом get it done є десь посередині між have it done і it is done.
Але з доконаною дією є одна невідповідність, яка виникає через нерегулярність української мови. Якщо ми вживаємо доконане дієслово у формі теперішнього часу, це насправді означає, що дія буде закінчена в майбутньому. На відміну від української, в англійській мові тут усе логічно: якщо доконана форма вживається в теперішньому часі, це означає, що цю дію вже завершено: We have done that. — Ми це зробили. А якщо нам треба сказати про майбутнє, то потрібно скористатися дієсловом will: We will have done that before evening. — Ми зробимо це до вечора.
В українській мові ми не можемо сказати „будемо зробити“, оскільки обидва дієслова є доконаними, але в англійській цієї проблеми не існує. На цьому прикладі ми бачимо, як нерегулярність ускладнює мову: адже нема проблеми з уживанням инших модальних дієслів у будь-якій комбінації: хочу робити - хочу зробити - схочу робити - схочу зробити. Але з дієсловом буду так робити чомусь не можна. Очевидно, що такі обмеження не тільки ускладнюють саме українську мову, але й збіднюють її, а зовсім не збагачують, як декому здається...
Знову, в обох випадках англійське дієслово можна вжити в минулому часі: We would have done that before evening. — Ми б зробили це до вечора. — умовний спосіб. І, нарешті: We had done that. — Ми були зробили це. — давноминулий час. Тут українська мова може похвалитися вживанням у давноминулому часі як доконаних, так і недоконаних дієслів. В англійській мові для підкреслення недоконаности в давноминулому часі теж є засіб і, як ми побачимо далі, цей засіб, порівняно з українською, також більш логічний і більш регулярний, а отже, простіший для розуміння.
Як ми знаємо, окрім дієприкметників, українська мова має ще одну віддієслівну форму — дієприслівник. Англійська мова дієприслівників не має, зате має ґерундій, який утворюється додаванням суфікса -ing і вживається, в принципі, так само, як дієприслівник в українській. Порівняйте: Always pay attention crossing the street. — Завжди пильнуйте, переходячи вулицю.
Так само, як і дієприкметники, в англійській мові можна вживати ґерундій як присудок. Оскільки ґерундій — як і дієприслівник в українській мові — робить акцент на процесі дії, то, будучи вжитим як присудок, ґерундій означає, що діє триває. Українська мова має деякі недоконані дієслова для підкреслення дії, що триває. Порівняйте: I go — я ходжу — і I am going — я йду. Або: I run — я бігаю — і I am running — я біжу. Проте такі нюанси не завжди можна передати: I cook — я готую (завжди), а I am cooking — я готую (зараз). Єдиний випадок, коли така конструкція завжди розрізняється в українській мові — це давноминулий час: We had been doing that. — Ми були робили це. — втім, його вживають дуже нечасто...
Звичайно, така систематизація не може за один раз навчити людину, яку форму англійського дієслова коли вживати. Але хіба цьому допомагає традиційна систематизація, де є 100500 різних часів?..
Мені здається, що такий підхід може бути корисним, якщо ви навчаєте компʼютер, або людину, яка вживає мову з дуже простою системою дієслівних форм. Або ж, принаймні, коли ця система дуже відрізняється від індоєвропейської. Для чого так викладати українцям, чия мова є індоєвропейською і має набагато більш заплутану систему віддієслівних форм, лишається для мене загадкою. І це зовсім не перебільшення — не даремно українці вивчають українську мову весь шкільний період, а потім ще трохи в університеті, проте й після того допуття нею не володіють...
Для початку слід згадати, що всі дієслова в українській мові бувають або доконаними (що позначають завершену дію), або недоконаними (коли дія не завершена). Про систематизацію цих українських дієслів я писати тут не буду, але, щоб було ясно, наскільки це складно, додам, що в деяких випадках доконане дієслово можна утворити з недоконаного за допомогою префікса, наприклад: робити (недоконане) - зробити (доконане), або ходити (недоконане) - сходити (доконане). В инших випадках доконаний і недоконаний відповідник відрізняються суфіксами: стрибати (недоконане) - стрибнути (доконане), бувати (недоконане) - бути (доконане). І „вишенька на торті“ — у деяких випадках відповідники просто мають инший корінь: виходити (недоконане) - вийти (доконане).
Відмінність між доконаними та недоконаними дієсловами для нас інтуїтивно зрозуміла, але для англійця це виглядає як безліч правил, які необхідно вивчити. І все тому, що в англійській мові доконаних дієслів просто нема — там нема такої категорії. Ми можемо вважати, що всі дієслова в англійській мові недоконані. Але це не означає, звісно, що англійці не можуть говорити про доконану дію — просто це робиться за допомогою инших засобів, про які я скажу трохи далі. А поки що зазначимо, що в українській мові є такі лінґвістичні категорії, яких нема в англійській. Иншим прикладом є, наприклад, рід. Так, будь-який прикметник обовʼязково має рід — ми не можемо сказати про щось зелене, не вказавши при цьому, якого воно роду: чи це він зелений, чи вона зелена, чи воно зелене. Категорії роду англійські прикметники теж не мають.
Але настав час сказати про категорію, якої нема ані в англійській — втім, як і в инших германських мовах, — ані в українській мові. Це категорія... майбутнього часу. Такої категорії в наших мовах не існує. Я десь чув, що майбутній час у мовознавство ввели римляни, які вивчали варварські мови, використовуючи рідні латинські поняття. І, оскільки латина майбутній час має, то він так і лишився в усіх шкільних програмах — ще й вигадують всякі там прості, складні й складені форми... Але, повторю, відсутність майбутнього часу як граматичної категорії не означає, що по-українськи не можна говорити про майбутнє. Українці говорять про майбутнє за допомогою категорії теперішнього часу. І це по-своєму логічно, оскільки всяке наше уявлення про майбутнє виходить лише з того, що ми маємо зараз.
Найбільш простий спосіб казати про майбутнє — це вжити дієслово доконаного виду в теперішньому часі, наприклад: зроблю, прийду. Переконатися, що ми маємо справу саме з категорією теперішнього часу дуже легко — досить порівняти з подібними дієсловами без префіксів, які є недоконаними: роблю, йду. Усі правила дієвідмінювання повністю аналогічні.
Инший спосіб говорити про майбутнє — використати модальне дієслово: бути або йняти. Останнє в сучасній українській мові скоротилося до суфікса так званого складного майбутнього часу, який і відмінюється. Змістовне дієслово лишається неозначеної форми, наприклад, робити: буду робити або робитиму.
Абсолютно точно так само говорять про майбутнє англійською: береться модальне дієслово shall або will і додається змістовне дієслово. наприклад, do: shall do або will do. Так само, як і в українській мові, ці два дієслова мають трохи різне змістовне навантаження — will означає інтенцію, волю робити щось. До речі, іменник will саме це й означає — не волю в значенні свободу, а волю в значенні бажання, наказу. Саме це дієслово найчастіше вживається в англійській мові для позначення дії в майбутньому. І його можна сміливо перекладати як буду, будеш, буде, або будуть. Було б дуже зручно, якби дієслово shall теж завжди можна було перекладати за допомогою українського йняти, але, на жаль, воно має зовсім инший зміст — вказує на дозволеність або доцільність дії.
Отже, тепер ми знаємо, що майбутнього часу не існує. Проте і в англійській, і в українській мові існує минулий час. Але, на відміну від української, в англійській мові дієслова не відмінюються, окрім to be (закінчення -s у третій особі я не рахую). Іронія в тому, що саме це дієслово є єдиним, яке не відмінюється в сучасній українській: єсмь - єси - єсть - єсми - єсте - суть уже давно забуті, хоча деякі з них уживав не лише Шевченко, а й, наприклад, Стус. Проте, деякі грамотії, аби підкреслити свою начитаність, инколи дуже смішно вживають слово суть — дієслово є третьої особи множини — думаючи, що це іменник. І тому перед ним ставлять тире! Принагідно хочу порадити читачам: коли ви таке бачите, то знайте, що читаєте неука, який хоче здаватися розумним. Особисто я не раджу довіряти таким текстам...
Таким чином, ми знову бачимо, що в англійській мові все дуже просто — ніякого дієвідмінювання, ніяких доконаних і недоконаних дієслів, ніяких родів у минулому часі — лише дві форми часу для кожного дієслова — теперішня і минула. До того ж, більшість дієслів є правильними — їхня минула форма утворюється за допомогою суфікса -ed. Так звані неправильні дієслова теж мають доволі подібні правила утворення минулого часу. І якщо вам важко запамʼятати цю єдину форму, подумайте про те, скільки неправильних дієслів є в українській, і згадайте, що кожне з них ще й змінюється за числами, особами або родами!
Оскільки дієслова shall і will — це звичайні собі дієслова, вони мають форму минулого часу —should і would, відповідно. Вживаються вони також для позначення дії в майбутньому, але не відносно теперішнього моменту, а відносно минулого. Найпростіше зрозуміти це через непряму мову: He says that he will run on Sunday. — Він каже, що буде бігати в неділю. — Тут мова йде в теперішньому часі. Але те саме можна сказати в минулому: Yesterday he said he would run on Sunday. — Вчора він сказав, що буде бігати в неділю. — В українській мові в обох випадках для майбутньої дії вживається одна й та сама модальна конструкція, але, насправді, її зміст різний: якщо про майбутнє говорилося вчора, то з того часу плани могли змінитися.
Таким чином, в англійській мові цілком логічно вживається дієслово will у минулому часі для позначення майбутнього, яке було очікуваним у минулому. А тепер, насправді, воно може бути зовсім иншим зараз, якщо наші очікування змінилися. В українській мові для цього вживається умовний спосіб: I would do that. — Я би зробив це. — Як видно, коли використовуємо умовний спосіб в українській мові, дієслово також вживаємо в минулому часі. Що стосується дієслова shall, то в минулому часі, як мені здається, найближчою за змістом українською конструкцією є безособовий пасив. I should go now. - Мені слід іти негайно. — Втім, буває що ця конструкція вживається для підкреслення впевнености: We should be there before nine. — Ми маємо прибути туди до девʼятої.
Окрім теперішнього і минулого часу, в англійській мові існує ще одна віддієслівна форма — дієприкметник. Для правильних дієслів вона утворюється так само, як і минулий час, а для неправильних її зазвичай записують у третій стовпчик. Як і в українській мові, дієприкметник позначає ознаку, набуту в результаті дії, і вживається точно так само: This is a used car. — Це вживана автівка. — а також і в дієприкметникових зворотах: This is a knife made of steal. — Це ніж, зроблений із сталі.
Оскільки дієприкметник є ознакою, цю ознаку можна вживати як присудок. Так само, як у фразі this meal is hot — ця страва гаряча — присудком є прикметник, коли ми кажемо this meal is cooked — ця страва приготована, — то в ролі присудка виступає дієприкметник. Знову зміст є точно таким, як і в українській — це і є пасивний спосіб.
Ми також можемо помітити, що оскільки дієприкметник позначає вже набуту ознаку, він відповідає саме доконаним дієсловам. В українській мові можна утворювати дієприкметники від будь-яких дієслів, але за змістом дієприкметники від недоконаних дієслів є, фактично, синонімами дієприкметників, що утворюються від доконаних: писане слово або написане слово — це одне й те саме. Англійською це буде: written word — і в цьому місці ми можемо помітити, що перейшли від недоконаної дії до доконаної. Власне для позначення такого переходу в англійській мові вживаються спеціяльні дієслова: have і get. Якщо to do означає недоконану дію, яка перекладається недоконаним дієсловом робити, то to have done означає доконану дію — зробити. Знаючи, як відмінюється дієслово have, ми можемо утворювати доконані відповідники до будь-яких англійських дієслів. Що стосується дієслова get, то воно вживається, коли говорять про непряму дію, тобто за змістом get it done є десь посередині між have it done і it is done.
Але з доконаною дією є одна невідповідність, яка виникає через нерегулярність української мови. Якщо ми вживаємо доконане дієслово у формі теперішнього часу, це насправді означає, що дія буде закінчена в майбутньому. На відміну від української, в англійській мові тут усе логічно: якщо доконана форма вживається в теперішньому часі, це означає, що цю дію вже завершено: We have done that. — Ми це зробили. А якщо нам треба сказати про майбутнє, то потрібно скористатися дієсловом will: We will have done that before evening. — Ми зробимо це до вечора.
В українській мові ми не можемо сказати „будемо зробити“, оскільки обидва дієслова є доконаними, але в англійській цієї проблеми не існує. На цьому прикладі ми бачимо, як нерегулярність ускладнює мову: адже нема проблеми з уживанням инших модальних дієслів у будь-якій комбінації: хочу робити - хочу зробити - схочу робити - схочу зробити. Але з дієсловом буду так робити чомусь не можна. Очевидно, що такі обмеження не тільки ускладнюють саме українську мову, але й збіднюють її, а зовсім не збагачують, як декому здається...
Знову, в обох випадках англійське дієслово можна вжити в минулому часі: We would have done that before evening. — Ми б зробили це до вечора. — умовний спосіб. І, нарешті: We had done that. — Ми були зробили це. — давноминулий час. Тут українська мова може похвалитися вживанням у давноминулому часі як доконаних, так і недоконаних дієслів. В англійській мові для підкреслення недоконаности в давноминулому часі теж є засіб і, як ми побачимо далі, цей засіб, порівняно з українською, також більш логічний і більш регулярний, а отже, простіший для розуміння.
Як ми знаємо, окрім дієприкметників, українська мова має ще одну віддієслівну форму — дієприслівник. Англійська мова дієприслівників не має, зате має ґерундій, який утворюється додаванням суфікса -ing і вживається, в принципі, так само, як дієприслівник в українській. Порівняйте: Always pay attention crossing the street. — Завжди пильнуйте, переходячи вулицю.
Так само, як і дієприкметники, в англійській мові можна вживати ґерундій як присудок. Оскільки ґерундій — як і дієприслівник в українській мові — робить акцент на процесі дії, то, будучи вжитим як присудок, ґерундій означає, що діє триває. Українська мова має деякі недоконані дієслова для підкреслення дії, що триває. Порівняйте: I go — я ходжу — і I am going — я йду. Або: I run — я бігаю — і I am running — я біжу. Проте такі нюанси не завжди можна передати: I cook — я готую (завжди), а I am cooking — я готую (зараз). Єдиний випадок, коли така конструкція завжди розрізняється в українській мові — це давноминулий час: We had been doing that. — Ми були робили це. — втім, його вживають дуже нечасто...
Звичайно, така систематизація не може за один раз навчити людину, яку форму англійського дієслова коли вживати. Але хіба цьому допомагає традиційна систематизація, де є 100500 різних часів?..
Нема коментарів
Дописати коментар