Японський транспорт

Ав­то­бу­си в Япо­нії кош­ту­ють на­ба­га­то до­рож­че за бра­зиль­сь­кі. По­рів­ню­ва­ти їх важ­ко, ос­кіль­ки в Япо­нії про­їзд за­ле­жить від від­ста­ні. На­віть у ав­то­бу­сі. Але в се­ред­ньо­му по­їз­д­ка на ав­то­бу­сі ви­хо­дить удві­чі до­рож­чою. За­те во­дії ав­то­бу­сів не роб­лять різ­ких ру­хів. На зупин­ці ав­то­бус на­хи­ля­є­ть­ся до тро­ту­а­ру, оче­вид­но для то­го, щоб лю­ди­на на віз­ку мог­ла про­с­то в'їха­ти в ав­то­бус без під­ні­ман­ня. Бра­зиль­сь­кі ав­то­бу­си (при­най­м­ні ті, що я ба­чив) влаш­то­ва­ні инак­ше: лю­ди­на на віз­ку мо­жа за­їха­ти на під­йом­ник, на який мо­жуть пе­ре­тво­рю­ва­ти­ся схо­дин­ки.

Мет­ро в Япо­нії теж на­ба­га­то до­рож­че. І утво­рює до­сить склад­ну сис­те­му з елек­т­рич­ка­ми. За ве­ли­ким ра­хун­ком мет­ро ні­чим не ві­д­різ­ня­є­ть­ся від при­мі­сь­ких елек­т­ри­чок — сис­те­ма од­на­ко­ва: оби­ра­єш кін­це­ву зупин­ку, куп­ля­єш в елек­т­рон­ній ка­сі кви­ток, а по­тім він та­кож ав­то­ма­тич­но пе­ре­ві­ря­є­ть­ся на ви­хо­ді і на вхо­ді. Ро­зі­бра­ти­ся в цьо­му бу­ло б про­с­то не­мож­ли­во, як­би всі на­пи­си не бу­ло про­ду­бльо­ва­но ан­г­лі­йсь­кою мо­вою. Що­прав­да де­які дріб­ні стан­ції ино­ді під­пи­су­ють тіль­ки на кан­дзі.

Япон­ці, на­віть ті, що не го­во­рять по-ан­г­лі­йсь­ки, зав­жди до­по­мо­жуть “при­бу­ль­цям” знай­ти те, що тре­ба. У край­ньо­му ра­зі по­ка­жуть па­ль­цем. Од­на япон­ка, в якої ми спи­та­ли на­пря­мок до стан­ції, спе­ці­я­ль­но при­йшла в наш ва­гон, щоб ска­за­ти, ко­ли нам ви­хо­ди­ти. Не знаю чи це япон­сь­ка ввіч­ли­вість, чи про­с­то ба­жан­ня не втра­ти­ти об­лич­чя пе­ред пред­став­ни­ком чу­жо­рід­ної ци­ві­лі­за­ції. Про при­бу­ль­ців я не жар­тую — у ме­не в ан­ке­ті для в'їз­ду бу­ло вжи­то са­ме це сло­во: alien passport — паспорт при­бу­ль­ця.

Елек­т­рич­ки ма­ють різ­ну швид­кість і різ­ну ці­ну. Їха­ти супер-експ­ре­сом — най­до­рож­че, за­те від­стань від Хі­ро­сі­ми до Кі­о­то (при­близ­но в пів­то­ра ра­зи мен­ше ніж від Дні­про­пет­ров­сь­ка до Ки­є­ва) до­ла­є­ть­ся за дві го­ди­ни. Кош­тує та­ке за­до­во­лен­ня теж не­де­ше­во — при­близ­но сто до­ла­рів в один кі­нець. За­те по­діб­на по­їз­д­ка не спри­й­ма­є­ть­ся як да­ле­ка по­до­рож: елек­т­рич­ки хо­дять що­два­д­ця­ть­х­ви­лин, квит­ки не по­тріб­но куп­ля­ти за­зда­легідь, а за­галь­ний час по­їз­д­ки мож­на по­рів­ню­ва­ти з по­їз­д­кою гро­мад­сь­ким транспор­том че­рез Сан-Па­у­лу з пів­ніч­н­о­го за­хо­ду на пів­ден­ний схід.

Япон­ці рід­ко ко­рис­ту­ю­ть­ся ав­то­мо­бі­ля­ми. По міс­ту во­ни їз­дять на ве­ло­си­пе­дах, як­що це не ду­же да­ле­ко. І во­ни не ма­ють та­кої кіль­кос­ти ав­то­мо­бі­лів, яку ма­ють бра­зи­лі­й­ці чи ук­ра­їн­ці. Як­що япон­цю лі­нь­ки кру­ти­ти пе­да­лі, він купує мо­то­ро­лер. Але біль­шість їз­дить на ве­ло­си­пе­дах. Це не тіль­ки еко­но­мія гро­шей і ча­су, який ви­тра­ча­є­ть­ся у проб­ках. Це про­с­то зруч­но. Зруч­но, то­му що ву­ли­ці при­сто­со­ва­ні до їз­ди на ве­ло­си­пе­дах. По-пер­ше, во­ни рів­ні. По­при те, що Кі­о­то зна­хо­ди­ть­ся в го­рах, ву­ли­ці не ма­ють під­йомів, які важ­ко до­ла­ти на ве­ло­си­пе­ді. Це до­ся­га­є­ть­ся ду­же про­с­то: на схи­лах хо­л­мів не­ма ву­лиць — там зна­хо­дя­ть­ся хра­ми та пар­ки, або про­с­то зе­ле­ні на­са­джен­ня. По-дру­ге, ву­ли­ці ма­ють до­сить ши­ро­кі тро­ту­а­ри і, ча­с­то, роз­міт­ку для ве­ло­си­пе­дів. Втім, япон­ці на неї не звер­та­ють ува­гу, то­му си­ль­но роз­га­ня­ти­ся не­бе­з­печ­но — мож­на зби­ти пе­ре­хо­ж­о­го.

Піс­ля що­ден­ної кар­ти­ни, яку я ба­чу в Сан-Па­у­лу — до­р­оги, уз­біч­чя яких яв­ля­ють со­бою су­ці­ль­ну пар­ков­ку, а та­кож щі­ль­ний по­тік ма­шин і проб­ки — ба­чи­ти на­то­мість на­пів­по­рож­ні до­р­оги і ве­ло­си­пед­ні “пар­ков­ки” бу­ло при­єм­но. Та­кож по­ра­ду­ва­ли пря­мі ву­ли­ці, хо­ча орі­єн­ту­ва­ти­ся в міс­ті я так і не на­в­чив­ся...

Далі...