Сьогодні побачив настільки прекрасне, що не міг не поділитися (після редаґування):
Телефонував друг. Він зараз служить на Донбасі. Розповідав про всі тяготи військової служби, про елітні професійні висококваліфіковані підрозділи чеченців, з яких складається армія фашистів з ДНР.
Розказував про звичайного українського вояка Олексія, який учора його врятував. Взагалі цей Олексій не зовсім звичайний: він добровольцем пішов в армію, з собою він приніс ще 50 бронежилетів п'ятого покоління, а для хлопців, у яких було погано з грошима, купив форму. Олексій одразу продемонстрував свої лідерські якості: він перший біг в атаку, сміливо кидався на російські танки, не боявся рукопашної з чеченцями, демонструючи при цьому прийоми вільної боротьби. Якщо хтось з бійців нездужав, Олексій виходив за нього в нічне патрулювання. Иноді Олексій стояв на чатах цілу ніч, під шквальним холодним дощем, але ніколи не жалівся, просто казав:
— Я маю так діяти. Це мій обов'язок.
Ми навіть не знали його прізвища: всюди він значився “Олексій П”. Не знали до вчорашнього дня. Вчора, підступно і холоднокровно, російсько-фашистські загарбники атакували підрозділ мого друга. Він розповів, що Олексій, як завжди, повів їх до перемоги, але сили були нерівні. Тому Олексій, користуючись своїм авторитетом, наказав иншим хлопцям відступати, а сам залишився на позиції прикривати відступ. Російська армія бомбила укріплення з важкої артилерії, потім намагалася взяти танковою атакою, потім знову обстріл “Градами” й атака чеченських найманців, але Олексій тримався, тільки передав по рації, що його поранили. Тоді инший доброволець Кирило, студент-філософ, не послухавшись наказу, поповз витягати пораненого Олексія.
Чечени побачили Кирила, який тягне пораненого Олексія по полю, почали стріляти по них з крупнокаліберних мінометів, “Гвоздік”, “Градів”, а потім і з “Буку” (ракетами “земля-земля”). Але навіть жодний осколок не поранив наших бійців. Це було чудо. Але Кирило сказав, моєму другу, що нічого чудесного тут немає. Просто їх захищала віра батька Кирила. Друг запитав:
— Хто ж твій батько?
— Мій батько — пастор людських душ Олександр Турчинов, — скромно відповів хлопець.
Хлопці довезли Олексія до лікарні і там у його медичній карті знайшли прізвище. Порошенко! У їхньому відділені служить син президента України Олексій Порошенко! Уявіть, це правда. Він не ховається за своїм батьком, він служить у війську разом зі звичайними українцями — все як на Майдані.
Зараз Олексій у безпеці. Це прекрасно, що в нас така демократична країна, яку захищають всі! Син Гриценка, наприклад, теж служить. Він охороняє аеропорт від фашистських сепаратистів, чеченців, Путіна. Як же йому важко нести службу в аеропорті Львова! Всі ми знаємо, що в сліпому тилу служити ще небезпечніше, ніж на передовій. У тилу ворог повсюди, неочікувані обстріли, диверсанти. Служити в тилу можуть тільки люди зі сталевими нервами.
Та й про легендарного українського снайпера Таврійського сокола, за якого Кадиров призначив нагороду у 17 мільйонів доларів, теж усі чули. А це ж ніхто инший, як син Авакова, Олександр. Одне його ім'я наводить на чеченів страх! Звичайно, для конспірації, він постить у ВКонтакті свої фотки з відпочинку на Мальдівах. Але ж ми знаємо реальний стан справ, чи не так?
Тонко.
ВідповістиВидалити