Я не згоден з тим, що, коли ми пишемо, то буквами записуємо звуки, і, якщо цьому заважають, то тим самим гальмують розвиток мови.
Українська мова має дуже фонетичний правопис, і ми звикли думати, що пишемо те, що читаємо. В инших мовах це не так. Наприклад, у португальській мові — навпаки: читаємо те, що пишемо. І це зовсім не одне й те саме! Коли ми пишемо по-українськи, ми не зберігаємо всього, що говоримо. І це призводить до неоднозначного прочитання. В першу чергу через відсутність наголосу. У португальській мові навпаки: написане слово можна однозначно (може, з кількома виключеннями) прочитати, якщо знати правила (для даного діалекту). Але, якщо почуте слово вам незнайоме, його можна записати кількома способами. До речі, в російській теж. В англійській мові все ще гірше — слово необхідно знати і для того, щоб його правильно прочитати, і для того, щоб його правильно записати. А вже в китайській...
Але чому ми звикли вважати, що фонетичність — це добре? Очевидно, нам здається, що так простіше. Причому якщо португальською мовою простіше читати, то по-українські — писати. І вже на цьому етапі не очевидно, що буде найзручнішим.
Звичайно, можна було б придумати такий фонетичний правопис, який дозволяв би однозначно записувати почуте і однозначно прочитати написане. Наприклад, ввести в українську мову додаткові букви і обов'язковий наголос. Але це ускладнить написання. І навпаки — просте написання обов'язково ускладнить читання.
Та цього мало: навіть фонетичність правопису створює труднощі в португальській мові. Але ще більші проблеми виникають в українській! Розглянемо для прикладу три слова: лід, плід і слід. Закінчуються вони однаково, мають однаковий рід, отже, належать до тої самої відміни. Але при відмінюванні ми бачимо, що все не зовсім так. У родовому відмінку вони перетворюються відповідно на льоду, плоду і сліду. Одна й та сама буква і чергується по-різному!
А все через те, що ця буква, насправді, не одна й та сама! Вона просто читається (а значить і пишеться) однаково. У плоді це трансформована о, а в льоді вона ще й стояла після м'якого знаку, який перед і не пишеться і вже не впливає на читання. Що стосується сліду, то тут зовсім инша буква — ѣ, яка тепер передається за допомогою і. Окрім цього, є ще буква е, що перейшла в і, наприклад у слові ведмідь. Ще в українській мові є буква і, яка чергується з й (тому й логічно писати як ј). До цього слід додати ще й букву и, яка, завдяки совку й особисто товаришу Сталіну, перемогу якого ми недавно відсвяткували, на початку слова записується як і, але з й, звичайно ж, не чергується.
Зі згаданими словами все в порядку: вони досить часто вживаються, і всі знають, які літери з якими там чергуються. Проблема починається, коли ти зустрічаєш якесь не таке вживане слово. Наприклад, глід. Як його писати в родовому, глоду, як у словнику, чи гльоду? Можна легко запропонувати ще два варіянти: гледу і гліду...
І який обрати, якщо ми не знаємо правильну відповідь? Правила відмінювання нам про це не кажуть! Це можна було б вирішити за допомогою нових літер, які б вказували на правильне чергування, як це зроблено, наприклад, у російській мові. У цьому разі нам потрібно було б вивчити як слово пишеться і загальні правила чергування, а не те, як правильно чергуються звуки в кожному слові окремо.
Можливо, для носія мови такий правопис буде менш зручним. Проте на цьому простому прикладі можна побачити, що між фонетикою та етимологію потрібен компроміс, а не боротьба народу за звільнення від диктатури мовознавців. Тому що як етимологічний, так і фонетичний записи мають свої недоліки і свої переваги. Важливо зрозуміти, що письмо — це не просто запис звуків, а самостійна складова мови.
Ми звикли до фонетичности і вважаємо її найзручнішою. Та ми не звертаємо увагу на те, що ми втрачаємо при цьому. Прикладом етимологічної мови є, наприклад, китайська. Її ієрогліфи вивчити складно, але ті, хто це зробив, можуть порозумітися з тими, хто говорить иншим китайським діалектом або навіть японською. Те саме можна було б зробити, наприклад, для слов'янських мов, запровадивши багато нових літер, які по-різному читаються в різних мовах. Цього робити, звичайно ж не треба, але згадаємо, що будь-яка мова — це діалект, що має власну армію і флот. І фонетичність української мови змушує адаптувати діалектну вимову до загальнонаціональної норми правопису настільки, наскільки можливо. Тому українські діалекти, крім окремих слів, відрізняються тим, чим дозволяє відрізнятися український правопис — наголосом і вимовою букви щ.
Чи гальмує це розвиток мови? Так, безперечно. Якби правопис не диктував правила вимови, діалекти розвивалися б по-різному і, зрештою, перетворилися б на різні мови. Але правопис, фонетичний чи етимологічний, тут не винен. Просто коли велика спільнота людей розмовляє одною мовою, її важче змінювати, ніж мову окремого селища. Така от глобалізація...
Українська мова має дуже фонетичний правопис, і ми звикли думати, що пишемо те, що читаємо. В инших мовах це не так. Наприклад, у португальській мові — навпаки: читаємо те, що пишемо. І це зовсім не одне й те саме! Коли ми пишемо по-українськи, ми не зберігаємо всього, що говоримо. І це призводить до неоднозначного прочитання. В першу чергу через відсутність наголосу. У португальській мові навпаки: написане слово можна однозначно (може, з кількома виключеннями) прочитати, якщо знати правила (для даного діалекту). Але, якщо почуте слово вам незнайоме, його можна записати кількома способами. До речі, в російській теж. В англійській мові все ще гірше — слово необхідно знати і для того, щоб його правильно прочитати, і для того, щоб його правильно записати. А вже в китайській...
Але чому ми звикли вважати, що фонетичність — це добре? Очевидно, нам здається, що так простіше. Причому якщо португальською мовою простіше читати, то по-українські — писати. І вже на цьому етапі не очевидно, що буде найзручнішим.
Звичайно, можна було б придумати такий фонетичний правопис, який дозволяв би однозначно записувати почуте і однозначно прочитати написане. Наприклад, ввести в українську мову додаткові букви і обов'язковий наголос. Але це ускладнить написання. І навпаки — просте написання обов'язково ускладнить читання.
Та цього мало: навіть фонетичність правопису створює труднощі в португальській мові. Але ще більші проблеми виникають в українській! Розглянемо для прикладу три слова: лід, плід і слід. Закінчуються вони однаково, мають однаковий рід, отже, належать до тої самої відміни. Але при відмінюванні ми бачимо, що все не зовсім так. У родовому відмінку вони перетворюються відповідно на льоду, плоду і сліду. Одна й та сама буква і чергується по-різному!
А все через те, що ця буква, насправді, не одна й та сама! Вона просто читається (а значить і пишеться) однаково. У плоді це трансформована о, а в льоді вона ще й стояла після м'якого знаку, який перед і не пишеться і вже не впливає на читання. Що стосується сліду, то тут зовсім инша буква — ѣ, яка тепер передається за допомогою і. Окрім цього, є ще буква е, що перейшла в і, наприклад у слові ведмідь. Ще в українській мові є буква і, яка чергується з й (тому й логічно писати як ј). До цього слід додати ще й букву и, яка, завдяки совку й особисто товаришу Сталіну, перемогу якого ми недавно відсвяткували, на початку слова записується як і, але з й, звичайно ж, не чергується.
Зі згаданими словами все в порядку: вони досить часто вживаються, і всі знають, які літери з якими там чергуються. Проблема починається, коли ти зустрічаєш якесь не таке вживане слово. Наприклад, глід. Як його писати в родовому, глоду, як у словнику, чи гльоду? Можна легко запропонувати ще два варіянти: гледу і гліду...
І який обрати, якщо ми не знаємо правильну відповідь? Правила відмінювання нам про це не кажуть! Це можна було б вирішити за допомогою нових літер, які б вказували на правильне чергування, як це зроблено, наприклад, у російській мові. У цьому разі нам потрібно було б вивчити як слово пишеться і загальні правила чергування, а не те, як правильно чергуються звуки в кожному слові окремо.
Можливо, для носія мови такий правопис буде менш зручним. Проте на цьому простому прикладі можна побачити, що між фонетикою та етимологію потрібен компроміс, а не боротьба народу за звільнення від диктатури мовознавців. Тому що як етимологічний, так і фонетичний записи мають свої недоліки і свої переваги. Важливо зрозуміти, що письмо — це не просто запис звуків, а самостійна складова мови.
Ми звикли до фонетичности і вважаємо її найзручнішою. Та ми не звертаємо увагу на те, що ми втрачаємо при цьому. Прикладом етимологічної мови є, наприклад, китайська. Її ієрогліфи вивчити складно, але ті, хто це зробив, можуть порозумітися з тими, хто говорить иншим китайським діалектом або навіть японською. Те саме можна було б зробити, наприклад, для слов'янських мов, запровадивши багато нових літер, які по-різному читаються в різних мовах. Цього робити, звичайно ж не треба, але згадаємо, що будь-яка мова — це діалект, що має власну армію і флот. І фонетичність української мови змушує адаптувати діалектну вимову до загальнонаціональної норми правопису настільки, наскільки можливо. Тому українські діалекти, крім окремих слів, відрізняються тим, чим дозволяє відрізнятися український правопис — наголосом і вимовою букви щ.
Чи гальмує це розвиток мови? Так, безперечно. Якби правопис не диктував правила вимови, діалекти розвивалися б по-різному і, зрештою, перетворилися б на різні мови. Але правопис, фонетичний чи етимологічний, тут не винен. Просто коли велика спільнота людей розмовляє одною мовою, її важче змінювати, ніж мову окремого селища. Така от глобалізація...
